<< Главная страница

НЕ СУДИЛОСЬ (ПАНСЬКЕ БОЛОТО)



Категории Михайло Старицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Високоповажному артистовi Миколi Карповичу Садовському присвячує автор Драма в 5 дiях ДIЙОВI ЛЮДЕ: I в а н А н д р i й о в и ч Л я ш е н к о — 60 лiт, багатий пан, але зовсiм простий; iначе говорить не може, як по-украïнськи. А н н а П е т р i в н а — 40 лiт, його жiнка; закида часом по-украïнськи, моди ради. Н и к о л а й С т е п а н о в и ч Б є л о х в о с т о в — кузен Ляшенчихи, ЗО лiт; фатуватий. З i з i — дочка Ляшенкiв; манiрне дiвча, 13 лiт. М и х а й л о — син ïх, 22-х лiт, студент; чистюк i джигун. П а в л о Ч у б а н ь — його товариш, 25 лiт; уже лiкар. Бiдна одiж. Ж о з е ф i н а — швейцарка, учителька. К а т р я Д з в о н а р i в н а — дiвчина молода, селянка. Г о р п и н а Д з в о н а р и х а — ïï мати, недужа й слаба. Д м и т р о К о в б а н ь — парубок, годованець Дзвонарiв. П а ш к а — подруга Катрi. С т е п а н и д а — покритка, п'яничка й плетуха. Ш л ь о м а — жид, орендар. Х а р л а м п i й — старий лакей. А н н у ш к а — покоïвка; вертка на всi заставки. С е л я н е, с о ц ь к i, п а р у б к и, д i в ч а т а, д в о р о в i. Дiється на правiм березi Днiпра, з початку 60-х рокiв. Мiж 1-ю i 2-ю дiєю мина два тижнi; мiж 2-ю i 3-ю — мiсяць; мiж 3-ю i 4-ю — два мiсяцi. ДIЯ ПЕРША Панський садок. Налiво вiд слухачiв — стiна офiцини; вiкна й дверi з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвiрткою; за барканом — вулиця. Просто — дорiжки, луговина, дерева; мiж дерев далi блищить став, а з-за його визира панський будинок. В И Х I Д I Михайло, розкiшне по-украïнськи одягнений, лежить без жупана; далi на луговинi Жозефiна i Зiзi гуляють в м'яча. М и х а й л о (курить сигару). Славно покачатись на травi пiсля купання i затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi уже й до школи не пiшов. (Потягається). Та з цiєю дрiбнотою нудно й воловодитись... тiльки Павло й зможе! Г о л о с и (за вiкном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са! П а в л о (за вiкном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись. Г о л о с и (за вiкном). Оса! Роса! Коса! Носа! М и х а й л о. Товчи, товчи! А я полежу та понiжусь: тут у холодку так славно! Вiтрець подиха; пахощами якимись тягне, — здається, липа розцвiла. Читати навiть не хочеться: отак би лежав, затопивши очi у те сине море блакитi, та зорив би за хмариною. З i з i (здалека). Тiбора! Тiбора! Пiль!! Ж о з е ф i н а. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr* (*Лишiть мою хустку (франц.).). Вi не карош! З i з i. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви! Ж о з е ф i н а. Вi не рвi! М и х а й л о. Не руш собаки! Лиши менi зараз! З i з i. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Бiга, трiпле платок, а собака рве). М и х а й л о. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну! З i з i. Попробуй! Я маме скажу! Мужик! М и х а й л о. Чекай же! (Устає). Зiзi тiка; за нею спiшить Жозефiна. Як розпустилась! Ну, я з матiр'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає). П а в л о (з-за вiкна). А це коло бича — обiд, бачите? То вимовляється — р-р-р-р! Кажiть! Г о л о с и. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р! М и х а й л о. I не обридне йому? Уже я б такий, щоб i обiдати, а вiн таки працює. Усе за дiлом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографiï ради... А яка хороша Катря Дзвонарiвна, таки просто i мiж паннами красунею була б, та й годi! Очi — карi, але глибокi, темнi; а погляд — такий милий, лагiдний, любий, що аж пронизує душу тихим променем... Тiльки мiж брiвок рисочка; вона надає i якусь думнiсть личеньку, i якусь силу вдачi. Щось оце не було ïï; треба б довiдатись через Пашку. В И Х I Д II Анна Петрiвна пiд руку з Бєлохвостовим. А н н а П е т р i в н а (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых. Б є л о х в о с т о в. Ну, уволь, ma chere* (*Моя люба (франц.).); я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать — сейчас подлецом выругает. А н н а П е т р i в н а. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло? М и х а й л о (схоплюється). А, мама! Микола! (Цiлує у матерi руку, а з Миколою обнiмається). Павло ще й досi з школярами у офiцинах там. А н н а П е т р i в н а. Я пойду позову его. (Iде на гайок, зазира i вступа в хату). М и х а й л о. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились! Б є л о х в о с т о в. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета? М и х а й л о. Ще не зовсiм. Б є л о х в о с т о в. Передержка или диссертация только? М и х а й л о. Дисертацiя. Б є л о х в о с т о в. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну? М й х а й л о. Нi туди, нi туди. Б є л о х в о с т о в. Как так? Свободным художником? Sans profession?* (*Без певного фаху (франц.).) М и х а й л о. Sans profession! Б є л о х в о с т о в. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать? М и х а й л о. Нi од кого не залежать, а працювати там, де менi мило, — на користь народовi! Б є л о х в о с т о в. А! Ты хлопоман еn forme?* (*Справжнiй, формений (франц.).) У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается? М и х а й л о. Видуманий? Для неука дуже легкий спосiб зрiкатись: не бачив Америки — значить, нема, не чув про Канта — значить, вигадали! Розмовлять на другiй мовi з тобою не буду; не для того, що не вмiю, бо ми руську лiтературу незгiрш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоïй писi! Живеш в Украïнi, то знай ïï й мову! Б є л о х в о с т о в. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement* (*По-перше (франц.).), с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement:* (*По-друге (франц.).). кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєгьих, я — за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher* (*Цивiлiзацiя, мiй любий (франц.).), приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot!* (*Оце слушний вираз (франц.).). М и х а й л о. Стара байка! Хто тобi казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-цi, проше: я стою бiльш за просвiту, нiж ти! У вас тiльки накрадено високих слiв: цивилизация, культура, общечеловеческие интересы! Ти за цiвiлiзацiю — на словах, а в серцi ïï ненавидиш, бо з нею непевнi будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи нi — про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу ïï пiд один аршин — вадить i кравцевi, i сукнi, — то це кожному звiсно. Кожному народовi бажається виробити собi такi форми, у яких йому найпридобнiше. Кожному народовi у своïй власнiй одежi найвiльнiше, найзручнiше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоïмо за освiту меншого брата, за народне щастя, за правду! Б є л о х в о с т о в. Однако ты красноречив. Je te feliete* (*Я тебе вiтаю (франц.).) — прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде. М и х а й л о. Ви всi вихваляєтесь любовiю до всього люду, — брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєï родини! Тiльки себе самих любите, а одбрiхуєтесь, що — цiлий свiт. А н н а П е т р i в н а (виходить з офiцини; до Павла). Кiнчайте-бо швидче з дiтьми та йдiть до йас! Б є л о х в о с т о в. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки! А н н а П е т р i в н а. О чем это у вас тут спор? Б є л ох в о с т о в. Об украинофильстве. Знаете, Мiсhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы. А н н а П е т р i в н а. Миша мой молодец! (Цiлує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; зтим пренебрегать нельзя. М и х а й л о. Для чого заставляєте ви мене пiдлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах. А н н а П е т р i в н а. Вот зтой зксцентричности не люблю: там только й делают карьеру... да еще при таких связях, — не правда ли, Nicolas? Б є л о х в о с т о в. Certainement*. (*Безперечно (франц.).) М и х а й л о. Хто за кар'єрою ганяється... А н н а П е т р i в н а. Ну, вот, вот... Б є л о х в о с т о в. Да вы, сherе soeur* (*Люба сестро (франц.)), не наседайте! Уляжется! М й х а й л о. По собi судиш? Б є л о х в о с т о в. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обнiма його). Мы еще с тобою на зти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне — одобряю. А н н а П е т р i в н а. Тоut a fait charmant!* (*Чудово! (Франц.)) В И Х I Д III Тi ж i Жозефiна й Зiзi. Ж о з е ф i н а. Маdаmе! С'еst imроssiblе аvес Zizi!* (*Мадам, Зiзi просто неможлива (франц.)) А н н а П е т р i в н а. Ах, вечно с жалобами... Qu'est-ce qu'il y a la?* (*Що там таке? (Франц.) ) Ж о з е ф i н а. ЕIIе mе gгоnde, еllе mе taquinе (*Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)). А н н а П е т р i в н а. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе!* (*Ви самi надто суворi! (франц.)) М и х а й л о. Нi, мамо; Зiнька, як собака, лiзе у вiчi; до паскудства розбещена! А н н а П е т р i в н а. Что за выражения? Зiнька! Паскудство! Б є л о х в о с т о в. Зiнька? С'еst joli!* (*Чудово! (Франц.)) М и х а й л о. Нехай буде й по-модньому — Зiзi, хоч, на мене, вона бiльше пiдходить до зiнського щеняти; але ви придивiться краще, що це за перекрутень? З неï вийде моральна калiка! Б є л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый, резвый ребенок, не больше! А н н а П е т р i в н а (до Михайла). Оставь, пожа-луйста! Ты доведешь меня до мигрени. Зiзi проходить здаля. Зизи, Зизи! Ступай сюда! Зiзi пiдходить з опущеними очима. А н н а П е т р i в н а. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала? Б є л о х в о с т о в. Ах, mа соusinе* (*Моя кузино (франц.)), не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст! З i з i (пiдбiгає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама... воображает много! Через... зтого урода достается только. А н н а П е т р i в н а. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная — и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, — чувствую, что сейчас начнется тик... Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет... Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет. Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi. М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.)) А н н а П е т р i в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная... (Виходить). Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша ïï, проводячи по дорозi. П а в л о (за вiкном). Ну, тепер — годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть! В И Х I Д IV Пашка i Михайло. З школи виходять дiти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки — малюнки. Тут — абетка з кольоровими малюнками.); жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка. С т а р ш i. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок! Пашка входить i озирається кругом. М и х а й л о (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку). П а ш к а. А вчитись до школи. М и х а й л о. Хiба? П а ш к а. Авжеж! Думаєте — стара? М и х а й л о. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала. П а ш к а. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi! М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. I вивчишся? П а ш к а. А чому ж нi? Аби хiть. М и х а й л о. А трудно здалося? П а ш к а. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно. М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут? П а ш к а. Нi, вона дома; у неï мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала. М и х а й л о. Ти б ïï, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися. П а ш к а. Добре. А що, вам подобається? М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема! П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неï. М и х а й л о. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою? П а ш к а. Та то, що у неï Дмитро є. М и х а й л о. Хто ж це? П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає). М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а менi що до того? П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає). М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван! П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо. М и х а й л о. Овва! Злякались! П а ш к а. Нi, далебi, — вiн страшний! М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, — то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати? П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок — може, а що пан — зроду! М й х а й л о. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, здається, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними. П а шк а. Крий боже! За вас всi чисто... i Катря так, — боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко? М и х а й л о. Невже питала? П а ш к а. I не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всi дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й мови, що про вас... М и х а й л о. Брешеш! П а ш к а. Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли? А тiльки що казали! (Смiється). М и х а й л о. Де там почервонiв? Пустуєш! То у мене звичка така... Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворi та вмiстi гралися, то було цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув! П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю — ви добрi були. Ну, прощавайте ж! М и х а й л о. А ти куди тепер? П а ш к а. Пiду до Катрi; може, витягну. М и х а й л о. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля. П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла). М и х а й л о. Будь ласка! В И Х I Д V Михайло i Павло. М и х а й л о (до себе). Жартiвлива, але щира. Тiльки, що вона постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так? П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти? М и х а й л о. Спiзнився купанням, а тут перебили ще нашi: кузен Бiлохвост приïхав. П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну! М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрi. П а в л о. Цур ïм, то панськi витребеньки! А менi не лишень мiцного; якби махорки, то ще лучче! М и х а й л о. А сигари — ласощi? (Подає тютюн). П а в л о. Атож! Менi от треба затягтись мiцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собi заласнi картини та мрiï. М и х а й л о. По-твоєму — кожна приятнiсть, кожна втiха, то трохи чи не карна провиннiсть? Аж досадно, ïй-богу! П а в л о (закурює). А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що кожна така приятнiсть для одного коштує неприятностi для багатьох. М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власнiсть — це крадiжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона свiт пiдпиратиме, та й хто його вiда, коли ïï знищать? Егоïзм — пiдвалина усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу — любов! П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання? М и х а й л о. А що? Може, зречешся од цiï сили? П а в л о. Хто каже? Тiльки у здорових людей вона єсть присмака до приязнi, до спiлки, що зв'язує людей ради вищих пориваннiв, ради дiла, а ви, пани, покладаєте на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари — своïми iдеями, своïми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою спiдницею. М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти до розбещених лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити! П а в л о. Та от... вибач на словi, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю? М и х а й л о (змiшавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобi, Павло, не дав приводу мене кривдити. П а в л о. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь... М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографiï ради... П а в л о. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть... Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами! М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав! П а в л о. Не за бидло... а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико — ви зараз i ну упадати, залицятись — така вже ваша вдача... Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, — i пiдбите навiки. М и х а й л о. Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидiв, коли б таку думку мав! П а в л о. Вiрно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарi...* (*Загар, загара — запал, пристрасть.) М и х а й л о. Нiколи в свiтi! Будь я проклят всiма, хто менi дорогий! П а в л о. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй нi своïх, нi чужих нервiв... щоб, бува, несподiвано не закiнчити своєï справи мерзотою... М и х а й л о (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибi!! П а в л о (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись! В И Х I Д VI Тi ж i Аннушка. А н н у ш к а (вбiга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась! М и х а й л о. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було. А н н у ш к а. Надсмєшники! П а в л о. Чого там мене треба? А н н у ш к а. В барине тiк. Просють, щоб сю минуту прийшли. М и х а й л о. Що се ти вигадалатiк? А н н у ш к а. Звьосно: галава балить. П а в л о. А! Не люблю я з цими слабими панiями возжатись! А н н у ш к а. Просють очiнно, штоб зараз, пущай безпрiмьонно. П а в л о (з досадою). Та пiду вже! (Iде). М и х а й л о. Не ламай, будь ласка, хоч при менi язика по-собачому! А н н у ш к а. Я не виноватая, што мiньо по-благородному грамотi вивчено. З мiньо так требують... Ви мене вчiть (манiриться), то я вже буду як слiд, по-мужичому, коли вам хочеться... М и х а й л о. Хочеться? Цигане, цигане, якоï ти вiри? А якоï тобi треба? А н н у ш к а. На вас не догодиш. М и х а й л о. А ти лучче i не догоджай всякому. А н н у ш к а. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули? М и х а й л о. Ну, про мене i далi посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнiв. А н н у ш к а (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Iде). Посмотримо!! М и х а й л о. От, освiта лакейська яких покручiв робить! З якого боку не глянь — паскудство. Але й Павло крайнiй песимiст! У всякiй мализнi бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Пiти ще приготувати набоï: може, качок на Росi здибаю. (Iде до офiцини). В И Х I Д VII Iван Андрiйович i Шльома входять з боковоï дорiжки. I в а н А н д р i й о в и ч (в халатi, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, вiддати пшеницю за десятий? Ш л ь о м а. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тiльки плюнеш — далебi, так! I в а н А н д р i й о в и ч. Що ж вони, каторжнi, кажуть? Ш л ь о м а. Та кажуть, — пан з нас iз жили тягне, а йому ще хоцетьця олiю видушити! Гвульт! Не пiдемо, та й уже! У нас, спасибi боговi та царевi, своï надiли єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись тi роки, що розпирали боки! I в а н А н д р i й о в и ч. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти менi приготуй кiлька свiдкiв, то я до станового бумагу: покажу ïм, скручу! Ш л ь о м а. Щоб гiрше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще ïх прикрутiть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то ïм нiкуди буде й ж хати випхнутись. I в а н А н д р i й о в и ч. А що думаєш? Нехай пасуть, проклятi, по своïй пшеницi! Ш л ь о м а. А пан тодi що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то вiн, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як вiск; хоч до рани клади! I в а н А н д р i й о в и ч. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш вiд мене це Степану. О, ти в мене добрий зух! Ш л ь о м а. Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обiйти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружнi веду; то треба — хитро. От я вельможному пану скажу, що як ïх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде отi кучугури з пiском ïм слiчно* (*Слiчно — гарно (польськ.).) продати, взяти гiт* (*Гiт — хорошi (евр. з нiм.).) грошi! Хе-хе-хе! II в а н А н д р i й о в и ч. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своïм жидiвським розумом, то будеш мати десять процентiв. Ш л ь о м а. Цц-цц-цц! Далiбуг, антик буде! Тiльки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель. I в а н А н д р i й о в и ч. Який? Оцей кудлатий Павло? Ш л ь о м а. Вiн. Часом бачу — на вулицi шепоче, а то й коло корчма... Воно розтлумаче, то й буде ферфал мiт ганцен* (*Ферфал мiт ганцен — пропала вся... (євр. з нiм.).) постройка. I в а н А н д р i й о в и ч. Доброго гостя привезла нам панi! Одгодували, а вiн так дякує! От якби накрити, велике б спасибi було! Безштанько чортовий! Се вiн, се його дiло i за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, — сколотились! Ш л ь о м а. Шьо мужик? — клямка, кавалок жалiзо, а його вчать! I в а н А н д р i й о в и ч. Треба цiй школi кiнець положити: годi iграшок!.. А що, як нащот грошей? Ш л ь о м а. Ох, таке тепер на свiтi, цур йому! Нiхто нiкому не вiре... цц-цц-цц! Далiбуг! Панi з Павлом проходять мляво через кiн. Iван Андрiйович з Шльомою одходять далi i жваво балакають. В И Х I Д VIII Iван Андрiйович, Анна Петрiвна, Павло i Жозефiна. А н н а П е т р i в н а. Така тоска, нудота... нерви розбитi. Тiльки ви менi хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую... П а в л о. Вам би краще було тiльки перележати в покоï, а ви шпацiруєте. А н н а П е т р i в н а. Чисте повiтря... Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли АвдєеваПодводный камень? П а в л о. Та взяв. (Набiк). От причепилась потороча! Проходять далi. I в а н А н д р i й о в и ч (до Шльоми). Так поïдь-таки, поïдь, розстарайся, бо менi аж-аж треба! Ш л ь о м а. Слухаю, пане! (Пiшов). Жозефiна виходить з другого боку, смутна. I в а н А н д р i й о в и ч (зуздрiвши). А! Мамзель! Мамзель! Ж о з е ф i н а. Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе. I в а н А н д р i й о в и ч. Чого ви такi смутнi? Ходiть побалакаємо! Ж о з е ф i н а. Qu'est-ce-que c'est!* (*Що означає (франц.)) баляка? Iван Андрiйович. Хе-хе-хе! Парле... парле... Ж о з е ф i н а. Оui? Баляке? I в а н А н д р i й о в и ч. Та йдiть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько i поговоримо. Ж о з е ф i н а. Мне не мошна... очень трудно, Ьiеп difficile...* (*Дуже важко (франц.).) I в а н А н д р i й о в и ч. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку... Ж о з е ф i н а. Нет трошка... моя трошка не може. I в а н А н д р i й о в и ч. О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте! Сiдають на деревi. Якi в вас славнi ручки! Входить Харлампiй i крадеться тихо. Ж о з е ф i н а (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments?* (*Пане, ви кажете менi комплiменти? (Франц,)) I в а н А н д р i й о в и ч. I очки славнi... чим ви ïх закаляли? Ж о з е ф i н а. Соmment?* (*Як? (Франц.).) Iван Андрiйович. А подивiться, якi чорнi! (Хоче обняти). Харлампiй кашляв. Ж о з е ф i н а (встає). Я так не хотiль! Lissez moi franquille!* (*Дайте менi спокiй (франц.).) В И Х I Д IX Тi ж i Харлампiй. I в а н А н д р i й о в и ч (з досадою). Чого тобi треба? Жозефiна хутко пiшла. Х а р л а м п i й. Та там, вельможний пане, люде прийшли. I в а н А н д р i й о в и ч. А чого ïм? Х а р л а м п i й. Загнали на спашу гусей, чи що. I в а н А н д р i й о в и ч. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики! Пiшли. В И Х I Д Х Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану. К а т р я (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю. П а ш к а. Ходiм разом. К а т р я. Не пiду. П а ш к а. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа. К а т р я. Я й тут постою. П а ш к а. Чого ти боïшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр — чим i як слаба. К а т р я. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще... П а ш к а. То таки лiкар, вчений, а то... Он i люде всi дякують, що пособля. К а т р я. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась... П а ш к а. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, — аж занидiла. К а т р я. Гуляти — то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi... П а ш к а. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'ïсть, що не велене, — то й вилає добре! К а т р я. Вiн сам тут сидить? Чи й... П а ш к а (пiдморгує). Там i панич. К а т р я. Геть! П а щ к а. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась! К а т р я. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер... П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний? К а т р я. То що? П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, -i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку! К а т р я (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася! П а ш к а. Хто б говорив?.. У самоï тьохкає, а вона на другу! К а т р я. Отакоï! П а ш к а. Такоï ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи! К а т р я. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю... слухала б i не наслухалась! П а ш к а. Бач, для тебе й спiвав! К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн — нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася. П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засмiялась). К а т р я. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, — у дворi була. П а ш к а. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок). К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий... П а ш к а. Хiба ти нiколи не була? К а т р я. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки? П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу? К а т р я. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi... Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта... краще другим разом. П а ш к а. Вигадай ще! В И Х I Д XI Михайло, Катря i Пашка. М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли. П а ш к а. Та насилу затягла; так боïться вас, що й глянути не хоче. К а т р я. Ви не слухайте ïï, то вона жартує. П а ш к а. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого? К а т р я (сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте ïï... вона такого... М и х а й л о. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот! К а т р я. Не вiрте, будь ласка... П а ш к а. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неï матiр слабує. М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого? К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, — так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина! М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата? К а т р я. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi. П а ш к а. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо. М и х а й л о. Або краще — я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо. К а т р я. Спасибi вам. Коли б помогли мамi! М и х а й л о. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо. П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете? М и х а й л о. А ви будете обидвi? П а ш к а. Авжеж! К а т р я (до Пашки). А мати як? П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть. М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, — то чого ж? П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись. К а т р я. То й прийду уже. П а ш к а. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо. М и х а й л о. Добре, добре. К а т р я. Прощавайте, спасибi вам. П а ш к а (за хвiрткою). Так прийдете? Тихо пiшли. М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю). В И Х I Д ХII Михайло сам. М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi ïï пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має своï права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював якоï втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх — одволожити поезiєю душу? Буду, конечне буду! Завiса ДIЯ ДРУГА Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч — якась пустка, руïна; за нею — темний лiс. Просто — крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий краєвид. Мiсячна нiч. В И Х I Д I Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi. Д i в ч а т а (сидять картинно на березi, на мостику, коло млина). Ох i зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя, Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная! Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити, Неподоба дiвцi до козака та виходити. Рада б зiрка зiйти, — чорна хмара заступає, Рада б дiвка вийти, — так матiнка не пускає! Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила, Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила. П а р а с к а. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонiєю: от би весело було! Як вiн гра славно! 2-а д i в ч и н а. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив. 1-а д i в ч и н а. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то — як одрiзав. П р i с ь к а. Чого? Хiба не знаєш? У Дзвонарiвни застряв, — i днює й ночує. П а р а с к а. Чого ж панич до неï ходить? П р i с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила. Усi смiються. Не дивно, якби парубок ходив, ну — сватати дума; а паничевi — звiсно чого... П а р а с к а. Чого ж? П р i с ь к а. Тю на тебе! Та вона — навiки дурна! Смiх. П а ш к а (сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Вiд кого ти чула? Що ти знаєш? П р i с ь к а. Аннушка казала. П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти? П р i с ь к а. Та ти не дуже-то! П а ш к а. Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не маєш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту! П а р а с к а. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада. П р i с ь к а. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi). Д е я к i. Та годi вам сваритись! 1-а д i в ч и н а. Про кого се рiч? Про яку дiвчину? П а ш к а. Про Катрю Дзвонарiвну. В неï, сердешноï, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують ïï i керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить! 2-а д i в ч и н а. Грiха не мають! П а ш к а. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь. 1-а д i в ч и н а. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем? П а ш к а. Нi, вона, певно, за його не пiде. П а р а с к а. Чому? Вiн такий славний! П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося — то й ковтай тiльки нишком сльози! В И Х I Д II Тi ж, Євстрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно. П а р у б к и. Здоровi! Д i в ч а т а. Здоровi! Чого пiзно? Д р у г i д i в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпираєте? П а р у б к и. Атож! Д е я к i п а р у б к и. Думаєте, що кращих не знайдемо? Д i в ч а т а. Куди вам, гирявi! Є в с т р а т. Куриного товару кiльки хоч! П а н а с. Дешевий! Д i в ч а т а. Ех, ви, голодранцi! Смiх. Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i Євстрат. В И Х I Д III Дмитро, Панас, Євстрат, парубки i дiвчата. Д м и т р о (виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось). Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тiï хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi чужi — лiкар, а надто панич той... Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати ïм волю — то й... Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрiвши Пашку). Здрастуй, Параско! П а ш к а (вiтається). Здрастуй! Д м и т р о. Не приходив сюди ще лiкар? П а ш к а. Нi, не було. А що? Д м и т р о. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поïдем ïсть... та щось i нема. П а ш к а. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде. Д м и т р о. А не бачила ти оце увечерi Катрi? П а ш к а. Бачила. Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи нi? П а ш к а. Казала, може, й вийде. Д м й т р о. А не було ще? П а ш к а. Нi. Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти? П а ш к а. Може, коло матерi... Д м и т р о. Хiба погiршало? П а ш к а. Боронь боже! Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло ïх ночує; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла... П а ш к а. А тобi дуже шкода Катрi? Д м и т р о. Атож! П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла... Д м и т р о. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради! П а ш к а. Як ти ïï любиш! Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом! П а ш к а. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, — здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б ïï нiколи не забув? Д м и т р о. Бога ти не боïшся жартувать таким словом; та ти все ïдно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi! 1-а д i в ч и н а (до Євстрата). Як побивається за Катрею! Є в с т р а т. А Катрi про його, може, й думки нема. 1-а д i в ч и н а. Тут оце розказували... (Щось шепоче). Є в с т р а т (засмiявся). Унадився, значить, журавель... Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю? Є в с т р а т. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна? Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг! Є в с т р а т. Чого ти сiкаєшся, чого лаєшся? П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою? Д м и т р о. Хоч i не заручена — дарма! Вона — сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за неï я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь! (Пiшов). Є в с т р а т. Чи вiн не сказився? П а н а с. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi! Iдуть назад. П а ш к а (стояла замислена). Як вiн ïï любить! (Теж, зiтхнувши, пiшла). В И Х I Д IV Тi ж та Аннушка й панi. А н н а П е т р i в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi). А н н у ш к а. Не знаю, што воно бiлб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась.., А н н а П е т р i в н а. Тут и девки гуляют? А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально. А н н а П е т р i в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит? А н н у ш к а. Да, я ïх видєла здєсьдечки нєсколько разов. А н н а П е т р i в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там... А н н у ш к а (обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Iде далi). А н н а П е т р i в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура. П а р у б к и i д i в ч а т а (стиха спiвають). Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору: Нехай з своïм милесеньким трошки поговорю! Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна. Та свiти там по подвiр'ю, де дiвчина красна! А н н а П е т р i в н а. Поют? Где зто? (Встає i прислухає). Д i в ч а т а. Гляньте, чи не панi йде? П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо! Розходяться парами, обнявшись, спiваючи. Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти; Iде козак вiд дiвчини, — починає днiти! А н н а П е т р i в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, — кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода? А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо — может, i вонi. А н н а П е т р i в н а. Пойдем навстречу. Iдуть направо. В И Х I Д V Катря i Пашка. П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було! К а т р я. Ох менi лихо, чого? П а ш к а. Та так абичого... бiльш розсердився, що тебе не було. К а т р я. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати! П а ш к а. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло? К а т р я. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене... в черницi тягне. П а ш к а. Та що це з тобою сталося? К а т р я. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi... не дає менi нi робити, нi спати! П а ш к а. Що ж то, Катрусю? К а т р я. Так... нiчого... нудьга тiльки... Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто? П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться ïй пильно у вiчi). К а т р я (похнюпилась). Так собi... про всiх, що були. П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась? К а т р я. Що ти? Що ти? I не говори менi про це! П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару! К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене! П а ш к а. Я? Чим? К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала. П а ш к а. Ну? К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла... та од тiєï ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, — спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, — а у мене в серцi — тiльки ворог мiй, а у мене в думках — одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила? П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, — то було б горе... Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш? К а т р я. По чому ти знаєш, по чому? П а ш к а. Шила в мiшку не втаïш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться! К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає... а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своïм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своïм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце... П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама. К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна! П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити. К а т р я. Що ж би ти зробила? Що? П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його — до загину, до пропаду... К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє! П а ш к а. Ет! К а т р я. А мати? А батько? А люде? П а ш к а. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там... а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, — принаймнi знала б хоч за що?! К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своïм сумлiннi ïï сльози? Ох, i подумати страшно! П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, — то я добре знаю! К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер менi його тiльки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своïми руками: усе менi здається, що я уже — не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно — тiльки от через рiчку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, — i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру! П а ш к а. Крий боже, що вигадала! К а т р я. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн... Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов... П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його... К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою! П а ш к а. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, — там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце. К а т р я. В гуртi ще гiрше. П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю! Виходять. В И Х I Д VI Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини. П а н i. Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно. П а в л о. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили. П а н i. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своïй мовi... П а в л о. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете? П а н i. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що вiн i пойме! П а в л о. Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує! П а н i. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили. П а в л о (набiк). От тобi й зачепив! (До неï). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора. П а н i. Нi, тривайте! То вам оддалеки здається — i село, i мужики... iдеальними, а сядьте на... собственнiм хозяйствi, — не те заспiваєте! П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого. П а н i. Ви дуже... упрямi: я це по ваших чорних очах бачу... i ще... озлобленi; я понiмаю вас... я вас довго iз... iз... ах!.. наблюдала. I знаєте, чому ви такi чорствi? П а в л о. Цiкаво? П а н i. От сядьмо тут на травi. П а в л о. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь! П а н i. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму. П а в л о (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалює цигарку). П а н i. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю? П а в л о. Байдуже паски, аби порося! П а н i. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало? П а в л о (набiк). Куди це вона гне? (До неï). А вам навiщо? П а н i. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого... Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта своï трать... в томлении... П а в л о (набiк). Розманiжилась баба! (До неï). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада? П а н i (зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!. П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую. П а н i. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодноï води обiллє! (Дивиться у вiчi).. Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонiï? Нащо розвитим людям iти проти природи? П а в л о. Правда... Тiльки, далебi, рука отерпла, (Випручує). П а н i (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно поговорить... розкрить душу... Ви, вiроятно, догадались, що я... П а в л о. Нi, не догадався. П а н i (набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене краснiть... (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь — я люблю тебя! П а в л о. Що-о? П а н i. Люблю страстно, безумно! П а в л о (пiднiмається). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли? П а н i (обнiма його). Я вся твоя! П а в л о (одхиля ïï i встає). Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену! Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрiïхи далеко: не всi зуби в ротi! П а н i (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!! П а в л о. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться. П а н i. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!! Аннушка вбiга. Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме! П а в л о. Дуже радий. А н н у ш к а (проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд! В И Х I Д VII Павло сам. П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться... Поïду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину... В И Х I Д VIII Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазяïни. Д м и т р о (тихо пiдкрадається). Павло Платонович! То ви? П а в л о. Я. Д м и т р о. Тут давно прийшло кiлько хазяïв, хочуть побалакати з вами. П а в л о. Добре. Клич ïх сюди! Д м и т р о (одiйшовши, маха). Iдiть! П а в л о (пiдходить до руïни). Сюди, панове, тут безпешно. Люде скидають шапки. Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не батюшка. Люде надiвають. Ну, в чiм же, панове, рiч? Д м и т р о. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує — або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми ïх купили. 1-й х а з я ï н. Та ще й цiну править, як за рiдного батька. 2-й х а з я ï н. Нема кому нас i обстоювати! П а в л о. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, — дiтей не посилаєте! 1-й х а з я ï н. Бо й дома рук треба. 2-й х а з я ï н. Та й школи тi... вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п'яниць i виходить. 1-й х а з я ï н. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество. 2-й х а з я ï н. У нас — сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки! П а в л о. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в своïх пазурах. Принiс хто з волостiПоложенiє?* (*) 2-й х а з я ï н (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напоïв та й викрав. П а в л о. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони. 1-й х а з я ï н. Велике спасибi, якщо ласка. П а в л о (розгортаПоложенiє). Так, кажете, силує кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита).Местное положение для губерний малороссийских. —В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли. Ст. 20.Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела. Зрозумiли? В с i. Зрозумiли, зрозумiли. П а в л о. Отже, не смiє пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороняє. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати. 1-й i 2-й х а з я ï н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону — як у мiшку. Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син! 2-й х а з я ï н. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку пiдняли... П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричує за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанiï додано (чита):Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона. Зрозумiли? Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли. 1-й i 2-й х а з я ï н и. Та й ми... воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопоï сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний. П а в л о. Ах, вони лиходiï, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться. Д м и т р о. А так. Збирати сход. 1-й х а з я ï н. Щоб, бува, гiрше не вийшло... Всi не пiдуть, побояться... i П а в л о. Чого? 1-й х а з я ï н. Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив... П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка. Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася. П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за своï права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху. 1-й х а з я ï н. Хто каже, Павло Платонович, громада — великий чоловiк, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань... Як вiдберуть знову землю й волю... П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями — одберуть, а не будете — самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, — то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає).Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, — чуєте, от помещиков, — землею й не нести за сие соответственной повинности. А я вас питаю: чия земля споконвiку була — помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо ïхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири? Х а з я ï н и. Правда, правда... Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас! П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше. В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили! П а в л о. Слухайте ж далi... Скликайте сход... Та пам'ятайте, — для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв. В с i. Так, так... П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панськоï намови... В с i. Атож, атож!.. П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати — зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях... В с i. Знаємо, знаємо. Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєï хати. В с i. Та вичитаєте нам усi закони. П а в л о. Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам'ятайте тiльки добре моï слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять. В с i. Дай боже, дай боже! П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, — як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте... Г о л о с и. Та хiба ми що... аби хто почав... П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре... Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку... В с i. Правда, правда... 1-й х а з я ï н. Тихо; щось наче йде... чи не панський пiдглядач? Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєï хати. В с i. Ходiм! (Пiшли). В И Х I Д IX Михайло сам. М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що — руки опадають, хочу думати — думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, ïï образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такоï сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок — i я вже розкис... Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви — чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже:Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання. Чи не справдовується це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня... по розуму, по розвитку; чи порозумiємось душею? А рiд мiй... прийшлося б навiки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто ïï зна. Чому не вияснити всього — раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай! Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється. К а т р я (за коном). Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається! М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це ïï голос, — вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю ïï, кохаю цiлим життям моïм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на ïï зiроньки-оченята! В И Х I Д Х Михайло й Катря. К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина). А ще тяжче, хто з ким розстається, Ох, i муки-горя набереться! М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Подає руку). К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте! М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере! К а т р я. Так собi... Чого ви довго не були? М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше? К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще... а так... М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере ïï за руку). К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть. М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий. К а т р я. Нi, не всякий. М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивляється). А чого ти так зблiдла? Може, слаба? К а т р я. Нi, нiчого. Сiдають пiд млином. А ви швидко звiдсiль поïдете? М и х а й л о. Через мiсяць. К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете? М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни. К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха). М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш? К а т р я. Хто вам казав? М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка. К а т р я (палко). Не вiрте ïм! Я замiж нжоли не пiду. М и х а й л о. Чом? К а т р я. За нелюба — зроду! М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра? Катря мовчить. Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки — вiр менi! К а т р я. Або що? Чого менi перед вами таïтись? Якби правда була, сказала б. М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш? К а т р я. Хто його зна... М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна? К а т р я. Що ви? Борони боже! М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi — то вiд щирого серця, з душi! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти менi дорожча становишся... К а т р я (спалахнула). Ви смiєтесь... М и х а й л о. Нехай надi мною посмiється так лихо! Серце моє, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку? Катря потупилась з сорому. Скажи менi щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою? Катря схиляється на груди до Михайла i почина ридати. М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило? К а т р я (схлипуючи). Ви такi... менi... я б не знаю що... М и х а й л о (цiлує ïй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй! К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?! М й х а й л о. Ти — цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить ïï i цiлує то в одно око, то в друге). Катря обiйма його, хутко цiлує, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом. М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi немає, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, притаïлася; прислухається заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi... б'ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить ïх! Катря крадькома цiлує руку у Михайла; Михайло вириває i обнiма ïï палко. К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поïдете швидко? М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поïду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене? К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде! М и х а й л о. Як так? К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою! М и х а й л о (цiлує ïï). Стоïш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт! К а т р я. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скарає: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане! М и х а й л о. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, своï мрiï — i засвiтиться твiй розум новим променем, i осяє мою душу тихим, радiсним свiтом! К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрiє! Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали? М и х а й л о. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене маєш? Хiба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути на посмiх? К а т р я. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний до мене були... я не знаю, як i шаную вас, i люблю... Господи, сказати не вмiю! (Припада). М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, — то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу долю! К а т р я. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться... Страшно тiльки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi... Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти... М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумiєш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що менi без тебе один шлях — отуди, пiд лотоки! К а т р я. А менi хiба нi? М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда? К а т р я (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були щасливi! М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся! В И Х I Д XI Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi. П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, — гу!! Де ти заховалася? М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора... Прийдеш? К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле! Михайло хутко iде в гай, а з руïни вийшов Павло, з ним два хазяïни, останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, стоïть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло. П а в л о. Так так же i робiть. 1-й i 2-й х а з я ï н и. Будемо, будемо, спасибi вам. П а в л о. Прощавайте! 1-й i 2-й х а з я ï н и. Щасти вам, боже! Павло iде в один бiк, люде — у другий. П а ш к а (пiдбiгає). Катре! Ти осьде? К а т р я (кидається до неï на шию). Парасю! Яка я щаслива!! Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi. Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Картина 1 Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок. В И Х I Д I Михайло сам. М и х а й л о (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за таïна? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, — аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа i пробiгає).Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким бракує тiльки живущоï води... Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, мiркуємо — може, до чогось i домiркуємось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. Приïзди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезiєю: тут здоровiще. Золоте серце: сам нiчого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєï душi... Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть... (Запалює цигарку i ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiхається; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся -насолода, захоплення.) i втiхою... Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезiï... Катрусю, моя зiрко! Коли я упився твоєю красою, — ти ще милiща моєму серцевi! (Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, ховає первоцвiт жаги... Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмiєшся i поцiлунком затушиш досаду; а то - дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б ïï вчити, освiтити... так не до книжок тепер... пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде ïй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi... I кiльки раз просив ïï, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, — так нi! Правда, ïй поки працювати треба... От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами! В И Х I Д II Михайло i Павло. П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там? М и х а й л о (схоплюється). Павло? — Тут, тут! Па в л о (виходить). Здоров, друже! М и х а й л о (кидається, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то... (Знов обнiма). Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас... П а в л о (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалакаємо... М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш? П а в л о. Кажу ж — i хвилини нема... До вельми тяжкого слабого хапаюсь... (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвiвся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний? М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цiлує Павла). П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоïх очiх i ласощi, й радощi аж грають, — певно, ïх повно на серцi? М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобi зрадiв. П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся? М и х а й л о. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку). П а в л о (б'є його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його i в хату плюнути! М и х а й л о. Я сам би раднiший; та, знаєш, рiд у сварцi, то й менi вихоплюватись раз по раз якось нiяково... П а в л о. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй стоïть на перепонi? М и х а й л о. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, — та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше оказiï... П а в л о. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужоï душi на поталу i спорудив своє чесне гнiздо! М и х а й л о. Я дуже люблю i поважаю дядька. П а в л о. I вiн тебе любить, та жалкує, що ти з твоïм чесним напрямком i таланом по багнищах валасаєшся... * (*Валасатися — блукати, волочитися.) (Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, — скажеш правду? Не збрешеш? М и х а й л о (змiшавшись). Що це за допит? Я — не брехун. П а в л о. Не те... можна iнодi в таке влiзти... Скажи менi щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею? М и х а й л о (спалахнув). Вiдкiля ти взяв? П а в л о. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!* (*Скутки — наслiдки (з польськ.).) М и х а й л о. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними! П а в л о. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро! М и х а й л о. Є такi речi, до котрих з голими руками не доторкуються... П а в л о. Щоб не вразити дворянськоï совiстi? М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панськi звички; але не чiпай моєï честi, бо я за неï сам себе перерву, а глузувати не дам! П а в л о. Я не чiпаю твоєï честi, а волаю до неï. М и х а й л о. У кожного є у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть другому полоскатись! П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу — байдуже? У Катрi хiба, по-твоєму, нема своєï святинi? А в ïй уже полощеться цiле село! М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки! П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло. М и х а й л о. Я зацiплю ïм писка усiм, урiжу кожному язика! П а в л о. Єсть на те один тiльки спосiб. М и х а й л о. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироïдам на посмiх? Не буде цього! П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закiнчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тiєï культурою, приберетесь у iдеальнi химороди та й красуєтесь; а дмухни тiльки на вас, продряпай трiшки, — то такi ж жироïди у грунтi! М и х а й л о. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про кохання, назвати ïï моïм подружжям, — i назову, i повiнчаюсь! П а в л о. Гаразд. А коли це буде? М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати дiла, я з тобою хотiв порадитись... Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних? П а в л о. Гай-гай! Куди стрiляєш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цiєï бiдарки-рабинi? Приймати од кожного, хто не схоче, — i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, — так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорiï, бо тут ставиться на пробу цiлком людина, все життя ïï: тут виходить —котовi смiшки, а мишцi слiзки, та ще якi? — не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога — в ополонку! М и х а й л о. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi другого не було! П а в л о. Iначе — було б шельмовство! I без того у нашоï селянськоï дiвчини не густо тих прав, а зачепи ïï, то й остатнi однiмеш! Тодi ïï вся ота темна сила просто-таки задавить, — я вже й не кажу про власнi муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у ïх отого серця чортмає? М и х а й л о. За що ти печеш мене? За вiщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й намiряєш шпигнути. Стидно, брате! П а в л о. Вибачай! Ти знаєш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi перга!* (*Перга — квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, — це раз... М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати моïх батькiв? Трудна рiч, тут треба поволi. П а в л о. Що? Ти сподiваєшся ще на згоду з своïми? М и х а й л о. Атож! П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади! М и х а й л о. Чого ти так думаєш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю захотiли в'язати, та й люблять, — не чужий же я? П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для нихбесчестие званню. Ми х а й л о. А як я не схочу ïхнього рятунку? П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки! М и х а й л о. А далi що? П а в л о. Жити своïми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя. М и х а й л о. Трудне щастя... П а в л о. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр! М и х а й л о. Знаєш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв... П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоïм; вiн домовить i попа! М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тiльки почекай! П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?* (*Придоба — зручнiсть.) М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю ïх i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але... П а в л о. Тож-то, що але: одкриєш таïну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, ïдьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч! М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб поïхати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька? П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми ïх, серце! М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх твоïх грошей не вiзьму: коли я i чим ïх вiддам? П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить! М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своïй душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш — що я один раз хочу побалакати з батьком за неï?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю... П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, — а замордують твою милу. М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi — до вас. П а в л о. Ну, як знаєш; тiльки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi твоï лежатимуть. М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день. П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє дiло та Катрине i є той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, ïй-богу, ще поб'ю! Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла. А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, — працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло — друга рiч, а для мене самого... М и х а й л о. Поки самого, а — усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться... П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойдається на гiлцi... Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам'ятай, що в твоïх руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить). Михайло проводжа. В И Х I Д III Михайло сам; вертається з рушницею. М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, — i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неï). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаïти потроху до цiєï думки... А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє... А треба, треба! (Замислившись, iде). Декорацiя хутко мiняється. Картина 2 Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч — тин i причiлок другоï хати, Дмитра Ковбаня. Просто — повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху. В И Х I Д I Дзвонариха стара i Катря. Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв. К а т р я. Я така рада, така рада! Д з в о н а р и х а.I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи моï. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б i не надихалась!.. К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали. Д з в о н а р и х а. Спасибi ïй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу ïй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?! К а т р я. Молитвою хiба однiєю. Д з в о н а р и х а. Без ïхньоï добростi пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, — то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, — то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька? К а т р я. У якого, мамо? Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою. К а т р я. Як? З простою? Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною. К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок? Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапляється. К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили? Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали... Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск — жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого! К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи! Д з в о н а р и х а. А ти ж думала? К а т р я. Лихо тяжке! Д з в о н а р и х а. А тобi що? К а т р я. Так... (Зiтхає). А як же пан Олександер живе? Д з в о н а р и х а. Нiчого... Чула, — гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись... К а т р я. Так-так, — одцураються... всi одцураються... що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками). Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує ïï). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька? К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла... Я й тепера ïх не боюсь! Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щироï, чесноï людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неï, то тодi й очi закрити безпешно. К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули! Д з в о н а р и х а. То вже божа воля. К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи... Д з в о н а р й х а. А про що ж? К а тр я. Так, про всякi пригоди. Д з в о н а р и х а (цiлує ïï). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла... К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо! Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою? К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо... вас шкода! Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати... К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде! Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота... В И Х I Д II Тi ж i Дмитро. Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре! К а т р я. Здрастуй! Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися. Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо. Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте! Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; заïла багато чужоï працi. От i ти, — не знаю, чим уже й одслужу, — оплiв, охаïв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш. Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi. Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже. Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, — бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив — не велика журба. А от вам — друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна! Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить! Д м и т р о. Менi, може, — коли ви оце слабi були, — серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був своï руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну... Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж староï... Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяïном, до пуття довiв, — так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi... К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю. Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi ïï). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива. Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю! К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо! Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав. К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль. Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу. Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки... К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота). Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня заïздив, то обiцявся, що ще заверне. Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi? Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема. Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар? Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився! Д м и т р о. Себто вас жалував так? Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, — чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога? Д м и т р о (зiтхнувши). Може. К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору. Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу. К а т р я. Та я й сама зберу — не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане). Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати... К а т р я. Об чiм? (Потупилась). Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чiм... тiльки й думки, тiльки й гадки! Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася. Д м и т р о. Зараз, мамо! Пiшли. В И Х I Д III Катря сама. К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась — i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день немає; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi... Може, не вiльно... Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, — грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде... хоч би од цього хранив господь! С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'ïж! К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида? В И Х I Д IV Степанида i Катря. С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своïй волi, дрантя, чуєш? Не по своïй волi!.. А ти — по своïй, повiє!.. Дiвуєш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну — випила на своï, а не на краденi, злодюго, чуєш? К а т р я. Тiтко, кого це ви так лаєте? С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, покоïвку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш! К а т р я. Охота вам, тiтко. С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й ïсти не буду. Оце я ïï, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько ïï, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила... К а т р я. Та бачу, бачу. С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На своï, на заробленi... К а т р я. Та й на своï не гаразд пити. С т е п а н и д а. Розкажи своєму батьковi, голубко моя... Тiльки тепер i мого! (Спiва й пританцьовує). Коли б менi, господи, Недiлi дiждати! Сюди, туди, он куди - Недiлi дiждати! То й пiшла б я До роду гуляти! Сюди, туди он куди - До роду гуляти! Там мене будуть Часто частувати! Сюди, туди, он куди - Часто частувати! К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися.. С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiвує). А в перепiлки та головка болить; Тут була, тут, перепiлочка, Тут була, тут, сизопiрочкаï! Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцiлую... от шкода тiльки, що горiлки не п'єш! К а т р я. Недоставало! С т е п а н и д а. Дай поцiлую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити... К а т р я. Що ви кажете? С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоïх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!! К а т р я. Господи! За що вона обносить мене? С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... i мати казала, що весiлля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьовує). Унадився журавель, журавель До бабиних конопель, конопель: Таки, таки дибле, Конопельки щипле! А я ж тому журавлю, журавлю... Ходiм-бо, Катрусю, до шинку! К а т р я (недочува, стоïть мов кам'яна). Обносять... наступає вже... С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хитається; трохи не впала). Очеретом качки гнала, Спiткнулася та й упала... (Iде, спiваючи). В И Х I Д V Катря сама. К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко... все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки... Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде... а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложивши руки, стоïть замислена). В И Х I Д VI Катря i Дмитро. Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чує). Катре! К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав. Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi? К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене? Д м и т р о. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова? К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi... замiж я не пiду. Д м и т р о. Що з тобою? Скажи менi щиро! К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить! Д м и т р о. Чужого вiку заïдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, — от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною i словом одним на самотi перекинутись... Запропастила ти мою голову! К а т р я. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода... Тiльки я не знаю, що зi мною сталось? Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу — легше буде! К а т р я. Не муч мене! Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв! К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло! Д м и т р о. Вiн, вiн — i не кажи! Не обманюй мене!! К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тiльки не вiн... сама винна... Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибi хоч за правду... i хотiлось ïï, i надiя якась ще тлiла... а тепер уже край! К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося! Д м и т р о. Не твоя, нещасна, — так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку! К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?! Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, — та й то не вдовольнять своïх тельбухiв! Мало ïм, розбещеним, тiєï втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя! К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись? Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись... К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я! Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося... К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя... Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж — радощiв не зазнали, з лихом — приятелi... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою! К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидiв мене — легше було б! Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує! К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє! Д м и т р о. I, вже! Дай боже... щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй... а менi (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю... I тодi вже з паничем побалакаю! К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?! Д м й т р о. Не бiйся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде). К а т р я. Дмитре! Не побивайся!! Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко). Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили. В И Х I Д VII Катря i Михайло. М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре! К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!! М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують! К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила. М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба. К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься! М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлує). К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був? М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моïми батьками про тебе побалакати... К а т р я. Господи, що то буде? М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада... К а т р я (зiтха). Ох! Не випада... i не випаде! М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось... Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму... К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi... вони з'ïдять мене! М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боïшся? К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема! М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своïх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко! Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала. М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав. К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись.., М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого? К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже — Аннушка похваляється... плеще на мене... М и х а й л о. От каторжна! Я ïй утну язика! К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаïти! Пiзно. М и х а й л о. Ти жалкуєш? К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, — аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму... Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла). М и х а й л о (цiлує). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька ? К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла). М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе? К а т р я. Вiн нещасний, бiдний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!.. М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, — а ти менi вкинеш приску за пазуху. К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самоï пекло... Тiльки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе... М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде... К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить... М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати! К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась. М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу? К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi... От тiльки за матiр боюсь, як дiйде — не переживуть вони! М и х а й л о. Правда, за матiр — погано. К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю? М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр? К а т р я. Як, щоб я маму кинула? М и х а й л о. Ну, то вдвох? К а т р я. Нi, нi! Як таке ïй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка — сором, ганьба.) М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр'ю, присягнусь ïй за тебе, — то вона й заспокоïться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других... К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як... аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене... М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день — потурбуємось, а нiчка — наша! К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти! М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине... Катря безнадiйно сплеснула руками. Завiса тихо спада ДIЯ ЧЕТВЕРТА Широкий рундук з ганком у панськiм будинку. Навкруг квiтки, клумби, луговина; далi — розкiшний садок. Вiкна деякi одчиненi на рундук; на рундуцi — стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр. В И Х I Д I Харлампiй, а далi Аннушка. Х а р л а м п i й (ставить на стiл чайнi причандали; потiм пiдмiта). Ач, знов накидали цигарок! Що я ïх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, — так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказанiє! Хiба це моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань? Це козачкiв дiло, чи там служок яких, а не моє; моє дiло за ними доглядать та давать запотилишникiв... А от, Харлампiє Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щiтку). Не тi теперечки часи, доложу вам, — сумнительнi! Гай-гай! Де те вельможне панство дiвалося? I знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, примiром кажучи, мужику волю дали, ну й посiда, або ще — жидова та! Ну, якi вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано — одно боже попущенiє, скусительство! Нашi теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом iде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела новi моди, — покойовок, лакеïв... Ми вже, значить, стали невгоднi, неодукованi! А сама повiялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорiв отих — по двi пари держала... ïй-богу! Ну i додержалась! (Пiдходить до столу, поправля масло, сметану, сухарi й цукерки). Такi завели заведенiя за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, — кiнець свiта: з ким тiльки кумпанiю водять? Тьпху! — та й годi! Тепер, примiром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського полу — як було благородно, прекрасно! Звелiли кого привели... та й кiнець... I делiкатно, i поштительно! А тепер?.. Ех, грiхи нашi, грiхи! Отаким шелихвiсткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацiдив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хiба така при покойному пановi була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є). А н н у ш к а (зазира в одчинене вiкно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться! Х а р л а м п i й. Ти ще менi, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки цiла! А н н у ш к а. Што ви себе воображенiє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили? Х а р л а м п ïй. Хто випив? А н н у ш к а. Нехто! Х а р л а м п i й. Хто випив? (Наступає). А н н у ш к а. Хтокало! Х а р л а м п i й (яро). Бачила? А н н у ш к а. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю! Х а р л а м п i й. Так ти бачила? А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей). Х а р л а м п i й (змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш менi звiдцiля! (Iде в дверi). А н н у ш к а (тiка на рундук). Ругателi!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! — I ви, паничу Михайло Iванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет i бариня знати! Промiняли меня на ту шльондру, — i я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi). В И Х I Д II Анна Петрiвна i Михайло. Анна Петрiвна виходить разом з Михайлом з парку, у неï в руках картонка. А н н а П е т р i в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатiь, , то уж верно нужно. М и х а й л о. Та я в дiлах не знаюся! А н н а П е т р i в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, — научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного... М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я з вами хотiв би побалакати... А н н а П е т р i в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела... М и х а й л о. Дуже швидко. А н н а П е т р i в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме... М и х а й л о. Та яке ж менi дiло до його превосходительства... А н н а П е т р i в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли? М и х а й л о. Мамо, я хотiв би побалакати... А н н а П е т р i в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям — за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение! М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня! А н н а П е т р i в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парiя — безправний, зневажений.) М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог! А н н а П е т р i в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Iде хутко на рундук). В И Х I Д III Михайло сам. М и х а й л о. Ну й добалакався! Два мiсяцi чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матiр весела, — от тобi й натрапив! З нею, значить, — годi: цей проклятий дядькiв лист усе попсував... Хiба до батька удатись? Просто i думок не зберу... у такi нетрi та болота зайшов, що з кожним кроком тiльки грузнеш бiльше та глибше. В И Х I Д IV Михайло i Пашка. П а шк а (тихо пiдкрадаючись). То ви, Михайло Iвановичу? М и х а й л о. Пашка! Чого ти? П а ш к а. Вийдiть зараз до млина: там Катря дожидається. М и х а й л о. А що там? П а ш к а. Як що? Цiлий тиждень не бачили ïï, та й жалощiв нема? Ви ж би подивились, що там у неï дома коïться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! I без того догадується вже, картає... М и х а й л о. А менi хiба легче? Он зараз з матiр'ю мав яку бучу! П а ш к а. Хiба довiдались? М и х а й л о. Та ще нi... я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть ïхати: пильне дiло. П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви ïï так кинете? М и х а й л о. Хто ж тобi каже, що кину? Я ж за неï i розпинаюсь тут! П а ш к а. Хоч би ж навiдували ïï, а то все рiдче та рiдче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такi за вас муки прийма — господи! Мов з хреста знята! М и х а й л о. А ти думаєш, менi легко? Тут i дома не знаєш на яку й ступить, — i так i сяк пiдходиш, щоб прихилити своïх... i такi й сякi думки не дають спокою; а там прибiжиш до неï, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зiтхає, часом плаче... Така нудьга вiзьме, що й на свiт би не дивився! П а ш к а. Диво, що плаче! Вона бiльше й побивається, помiчаючи, що ви не такi вже стали... М и х а й л о. Я такий самий, а радощi-то не такi, яких чекалось. П а ш к а. Чим же Катря винна? Хiба ж не бачите, що вона божеволiє, гине за вами? М и х а й л о. А в мене, Парасю, хiба не плаче все у нутрi? Тим-то i тяжко йти на тi сльози... П а ш к а. I як-таки вам рiвняти себе до неï? У вас — i достатки, i розкошi, а у неï, бiдноï, часу нема i на своє горе: роби i на себе, i на свою матiр слабу... А тут ще Дмитро скаженiє, всякi похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела. М и х а й л о. Мало ще скрути — Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я ïï хотiв поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матiр'ю, — не хоче; хотiв i ïï матiр заспокоïти — боïться; що ж я маю чинити? П а ш к а. Ну, а що ж i ïй робить? Iдiть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дiвка просто не при собi... М и х а й л о. Та ходiм! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщi... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвiрткою у садку, я тiльки листа напишу та зараз i вийду! (Iде направо). П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тiльки про свою шкуру! (Пiшла). В И Х I Д V Зiзi i Харлампiй. З i з i (вбiга i бере до кишенi цукор; потiм дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется? Харлампiй показується в саду. Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, — мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей; только даром кормят! Х ар л а м п i й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять. З i з i. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Iде). Х а р л а м п i й (прибира). Тьпхуi Прости господи! Од такого блазня терпiти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахiття, та випарив би лозою по мiсцю, звiдкiля ноги ростуть, щоб анi сiла, анi почесала! Чути за коном голос Анни Петрiвни:Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно! Х а р л а м п i й. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Iде). В И Х I Д VI Анна Петрiвна i Аннушка, потiм Iван Андрiйович. А н н а П е т р i в н а. (блiда, плаче; Аннушка пiддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить). А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду). А н н а П е т р i в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!.. Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски три! Аннушка бiжить до дверей, стикається з Харлампiєм, що несе свiчку; вирива у його свiчку. А н н у ш к а. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у баринi до барина очинно... у баринi голова... Х а р л а м п i й. Тьпху! (Пiшов). А н н а П е т р i в н а. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!.. А н н у ш к а. Ах, боже мой! Хоч би барин! I в а н А н д р i й о в и ч (пiдтюпцем). Що там таке? А н н а П е т р i в н а (зуздрiвши). Ах! Умираю! (Зомлiла). I в а н А н д р i й о в и ч. Анюточко! Анюточко! Що з нею? А н н у ш к а. Потрьовожились од сюприманду. I в а н А н д р i й о в й ч. Анюточко! Зомлiла? Ох, господи! (Бiга, хапа крило, що з столу пiдмiтати, смалить на свiчцi й тика пiд носа пани). А н н а П е т р i в н а. Ай! Что зто? (Схоплюється). фу!! Мужик! I в а н А н д р i й о в и ч. Нiчого, нiчого! Смалятиною найлучче! Постой, ще! (Смалить крило i хоче знов пiд носа). А н н а П е т р i в н а. Ай!.. Оставьте!.. Изверг! I в а н А н д р i й о в и ч. Що з вами? А н н а П е т р i в н а. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком! I в а н А н д р i й о в и ч. Що там? Не натягуйте-бо тетиви! А н н а П е т р i в н а. Зарезал... Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец — подлец — устраивает свадьбу! I в а н А н д р i й о в и ч. Чи ви в умi, що ви мелете? А н н а П е т р i в н а (кида зiм'ятого листа). Прочитайте, что братец пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная, чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать! Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски! Аннушка тре виски, Iван Андрiйович пробiга листа. З i з i (вбiга i кидається до матерi). Маman, неужели Мiсhel с простой дрянью повенчался? А н н а П е т р i в н а. Отстань! Убирайся! Уведите ее!! Аннушка бере за руку; Зiзi б'в ïï по руцi. З i з i. Не тронь, сволочь!! Виходять. А н н а П е т р i в н а. Ах! Он погибнет, погибнет?! I в а н А н д р i й о в и ч. Господи! От горе! Може, ще пособити можна? Та не лементуйтесь, не дiлайте бешкету! Це не iграшки! Начхав я на все iнче, а за сина — нi! Не перебивайте... слухайте: прикажiть, щоб там нi Аннушка i нiхто — анi писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу! А н н а П е т р i в н а. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что? I в а н А н д р i й о в и ч. Анно Петрiвно! Не натягуйте, кажу, тетиви, даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться* (*Телесуватися — кидатися в усi боки.). А н н а П е т р i в н а. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; зто все братец! I в а н А н д р i й о в и ч. Конешно, подлець; но не дiлайте публiки, прошу вас. А н н а П е т р i в н а. Хоть зтой шлюхе задам! 0-ох! I в а н А н д р i й о в и ч. Не про неï рiч. Коли буде тихо i Михайло нiчого не провiда, то я одведу йому очi i мерщi виряджу до Петербурга; хоч i ви його проводiть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим парубком, дам придане та й витурю... А н н а П е т р i в н а. Да денег же нет? I в а н А н д р i й о в и ч. Дiстану у Шльоми: ми тут гешефта зробили. А н н а П е т р i в н а. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься! I в а н А н д р i й о в и ч. Коли кажу, то вiрно. Тiльки ж слухайте, щоб нiхто менi нiчичирк, та й ви знаку не покажiть Михайловi! А н н а П е т р i в н а (веселiше). Хорошо, хорошо! Зто ты отлично придумал: именно только Петербург нас спасет! В И Х I Д VII Тi ж i Харлампiй. Х а р л а м п i й. Миколай Степанович Бєлохвостов зволили приïхать. I в а н А н д р i й о в и ч. Слава богу: от хто нам поможе укоськати Михайла. А н н а П е т р i в н а. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно подействует... даже голова отошла. (До Харлампiя). Ступай, проси барина в мою гостиную. Харлампiй пiшов. I в а н А н д р i й о в и ч. Тiльки ж я вас прошу, пожалуста, не лопотiть язиком багато, бо спортите дiло. А н н а П е т р i в н а. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы только поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом распорядиться.,. Х а р л а м п i й (знову ввiходить). Зволили пiти. Анна Петрiвна i Iван Андрiйович виходять. В И Х I Д VIII Харлампiй i Пашка. П а ш к а (ввiходить хутко, збентежена). Харлампiє Григоровичу! Х а р л а м п i й. Га? А тобi що? П а ш к а. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях? Х а р л а м п i й. А тобi нащо? П а ш к а. Пильно треба. Х а р л а м п i й. Нащо, кажу? Глуха! П а ш к а. Щоб зараз iшли! Нагло треба! Х а р л а м п i й. Куди? П а ш к а. Вони знають! Х а р л а м п i й. Що це ви, шелихвiстки, собi в моду взяли? Так i преться, каторжна! Я тобi дам панича!! П а ш к а. Чого ж ви лаєтесь? Х а р л а м п i й. Брись менi зараз! Пашка тiка. Розпустились, бач, до чого? Так прямо i кличе, — без сорому казка! Тьпху! (Iде). В И Х I Д IX Михайло сам. М и х а й л о (виходить з садка, замислений, читаючи свiй лист). Треба, треба уже це покiнчити! Пишу до дядька, щоб приïхав сюди менi раду дати... або я до його; тiльки спробую ще раз перебалакати з батьком та й поïду. Так оце й Катрi скажу. Далi тягти — уже несила! Не знаю вже, чи й є з цього провалля стежка? Батькiв кинути, розплюватись — безчоловiчно: вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать тiльки — порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе — теж безчоловiчно, подло! Що ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та вимiркуй же, хоч що-небудь, мозку безсилий, ледачий!! О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання! Як здавалось, що тому раєвi кiнця не буде, а от тобi й кiнець, та ще який гидкий, пекучий!.. Павло правий був, ох правий; болiзно щемить у моєму серцi його гiрке слово:Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на гiрше що — вистачить! Так, вистачило! Павло уже два мiсяцi й не пише, розплювався... i всi плюнуть... чесне товариство одвернеться... навiть святi думки i замiри, що освiтили мою душу новою вiрою, стануть передо мною грiзними суддями... i я сам розплююсь з собою! {Безсило опуска голову й руки). В И Х I Д Х Михайло i Бєлохвостов. Б є л о х в о с т о в. Где ж он? I в а н А н д р i й о в и ч (з-за дверей). Вiрно, в саду. Ти ж, гляди, прикинься, нiби од Олександра. (Зачиня дверi). Б є л о х в о с т о в. Понимаю, понимаю, дядюшка! Разыграем в первом сорте. Ба! Да он здесь! (До Михайла). Здравствуй, Миша! О чем зто призадумался? М и х а й л о. Здрастуй! (Сходе на рундук i обнiмається). Б є л о х в о с т о в. Что ты, в самом деле, похудел? Болен? М и х а й л о. Нi, так собi. Б є л о х в о с т о в. На тебе лица нет. Что за причина? Мне тебя жаль, Миша. М и х а й л о. Спасибi. Б є л о х в о с т о в. Ведь я тебя люблю; не веришь? М и х а й л о. Чому нi? Вiрю. Б є л о х в о с т о в. Послушай, у тебя на душе завелось какое-то горе. Поделись со мною; ведь мы товарищи, des garcons?* (*Хлопцi (франц.). М и х а й л о. Так, значить, при сiй вiрнiй оказiï, вийми душу та й поклади! Б є л о х в о с т о в. Бог з тобою, коли не нуждаешься. М и х а й л о. Та в чiм же? Б є л о х в о с т о в. Так не в чем? М и х а й л о. Авжеж. Б є л о х в о с т о в. Vous mentez, mon cher cousin*. (*Ви брешете, мiй любий кузене (франц.).) М и х а й л о. С'еst trop rude!* (*Це занадто! (Франц.).) Б є л о х в о с т о в. Раrdon!* (*Вибач (франц.).) Послушай, чего же ты скрываешь? Ведь я должен быть твоим соnfident*. (*Вiрником (франц.).) М и х а й л о. Яким соnfident? Б є л о х в о с т о в. Да ведь пойми ты, голова, что я все знаю и послан к тебе тайным послом! Аs tu compis* (*Ти зрозумiв? (Франц.).). М и х а й л о. Вiд кого послан? Б є л о х в о с т о в. От дяди, Александра Андреевича. М и х а й л о (збентежено). Слухай! Ти не брешеш? Говори правду! Б є л о х в о с т о в. Чтобы тебя заверить, я сообщу и по какому вопросу приехал (озираeться): устроить твой брак с КатреюI М и х а й л о. Тсс! Бога ради! Невже ти за мене руку тягнеш? Б є л о х в о с т о в. За кого ж ты меня принимал? Неужели ты думаешь, что если мы с тобою тогда поспорили, так ты мне и не дорог? Ошибаешься! Убеждений твоих я могу и не понимать, а сердечные дела — понимаю: с'еst une musique a bruler le cerveau...* (*рiд такоï музики памороки заб'є (франц.).). М и х а й л о (кидається i обнiма). Спасибi тобi щире; ти для мене, як зiрка, блиснув серед темряви. Б є л о х в о с т о в. Слушай, друг мой Миша! Брось ты зтот натянутый диалект, да поговорим по душе: ведь дело серьезное! . М и х а й л о. Ну, ну! Б е л о х в о с т о в. Как ты решил, поедешь ли завтра со мною? М и х а й л о. Видишь ли, какого рода обстоятельство... я просто с ума схожу, — посоветуй, голубчик! Батько требует, чтобы я послезавтра в Петербург ехал. Б е л о х в о с т о в. Почему? Узнал разве? М и х а й л о. Нет, дело в сенате: говорят — все состояние на карте. Б е л о х в о с т о в. А, помню, с Александровичами!.. Серьезнейшее дело. М и х а й л о. Ну, что мне, по-твоєму, ехать? Б є л о х в о с т о в. Ехать, конечно. М и х а й л о. А Катря как? Б є л о х в о с т о в. Надеюсь, что ты в Петербурге век не останешься, не изменишь своей chere Katerine! (*Любiй Катрi (франц.).) М и х а й л о. Об этом й речи нет; я Катрю страшно люблю! Б є л о х в о с т о в. Ну, через месяц воротишься, — и я к твоим услугам всегда. М и х а й л о. Но как же Катря останется? Б є л о х в о с т о в. Да ведь ты, верно, ее материально устроил, обеспечил существование? М и х а й л о (змiшавшись). Как же я мог? Ты знаешь — у меня пишних средств нет; просить у отца на сей предмет невозможно... Б є л о х в о с т о в. Та-та-та! Это серьезный вопрос. Тут не бог знает какая и сумма нужна, — четыре, пять радужных* (*25-карбованцева асигнацiя.) могут озолотить их жизнь... М и х а й л о. Да она бы денег не взяла: это бы оскорбило смертельно ее чувство; она им не торговала за деньги! Б є л о х в о с т о в. Какое сентиментальничанье! Зто зависит от формы предложения. Ты ломаешься над решением тонких вопросов, — шокирует ли предложение материальных средств чувства милой? А самую милую заставляешь терпеть... М и х а й л о. Да, это меня постоянно мучило... вот что она на работах й что этот грубый труд убивает, понимаешь, красоту... Да я не находил пока выхода; но согласись с тем, что обеспечивать окончательно может лишь брак... Б є л о х в о с т о в. Это еще вопрос, что важнее — реальное ли довольство, или формальное, условное право? Возьмем, например, твоє положение. Не задумывай ты брака, а взгляни на дело практически, соmme tout le monde, (* Як усi (франц.).) — тебе бы не только не помешал батько, да не пожалел бы денег отлично устроить судьбу твоей милой, — клянусь тебе! — и она бы зажила счастливо, припеваючи, услаждая свободные твои часы пасторальной идиллией; а вот задуманный тобою брак сразу тебя самого лишит средств, оторвет от родных, и ты пойдешь скитаться по свету, проклиная свою судьбу й заедая чужой век. М и х а й л о. Можно й трудом зарабатывать. Я хотел поступить сельским учителем... слиться с народом, послужить ему... Б є л о х в о с т о в. То есть нищенствовать, зависеть от пьяного писаря, старшины, дьячка... Хорошо народное служение! Разменяться на жалкое ничтожество! Да ты если народовец, то во имя своих же дорогих идей добивайся карьеры, чтобы приобресть силу влиять на народ... участвовать, так сказать, в том горниле, где куется его судьба! М и х а й л о. Можно и в маленькой норке приносить пользу. Б є л о х в о с т о в. Да какая это польза? Посмешищем стать у самого народа! Да наконец главное, ей-то, коханке, какую ты готовишь участь? М и х а й л о. Но и то, что ты предлагаешь, — тоже позор, только для другого лица; ведь ты ей даешь роль содержанки? Б є л о х в о с т о в. Да не в словах, mon cher* (*Мiй дорогий (франц.).), смысл жизни, не в этом пустом звуке! Оставь метафизику, а взгляни на дело серьезнее и увидишь, что я прав. Какое главное твое стремление? Доставить дорогому тебе существу счастье, покой, свободу, — не так ли? М и х а й л о. Конечно. Б є л о х в о с т о в. Ну-с, так вот, при браке ты лишаешь себя всяких средств кидаешься, не закалившись сызмала в отчаянную борьбу с чудовищными социальными врагами; на тебя восстанут все, понимаешь — все... и ты, после первой схватки, если не угодишь к Макару, то сделаешься Дон-Кихотом. Обаяние героизма и страсти пройдет, и останется на душе разочарование, злоба... и за все зто ответит твоя милая: начнутся, с одной стороны, упреки, укоры; с другой — безответные слезы, дети, голод... Да вы исстрадаетесь, тут и до преступления недалеко. М и х а й л о. Миколо, как я несчастлив, как меня все зто терзает! Ведь я люблю ее, страшно люблю, а мне самому больно, что и теперь уже вместо радостей дарят меня или немым страданием, или слезами. Б є л о х в о с т о в. Понятно, совершенно понятно; нужда, мать, рискованное положение, постоянный страх... все зто гнетет. Ты идешь за поэтическими мгновениями, а ее изломало всю на поле, а дома изгрызло горе... Воображаю, какие у вас любовные tete-a-tete* (*Побачення (франц.).). М и х а й л о. Да, тяжело. Но что же делать? Б є л о х в о с т о в. Взглянуть на вещи просто и вместо ада устроить маленький рай. Послушай меня, -я тебе говорю искренно: не делай необдуманного скачка, который бы сломал вам шеи! Первое дело, помни, что, женившись на ней, ты ее же сделаешь несчастною... М и х а й л о. Но, понимаешь, я ее люблю и должен венчаться... Б є л о х в о с т о в. Это все пустое. М и х а й л о. Как пустое? Разбить чужое сердце? Б є л о х в о с т о в. И сердца не разобьешь! Да давай пари, что если ее хорошо обеспечить, то она с большею радостью выйдет замуж за какого-либо парубка. М и х а й л о (гаряче). Никогда, никогда в свете! Она меня страшно любит! Ты не знаешь ее — это поэтическая, глубокая натура! Б є л о х в о с т о в. Не горячись; я огорчать тебя не желаю, а клянусь все-таки, что я прав. М и х а й л о. Как? Чтоб она променяла меня сразу на парубка? Б є л о х в о с т о в. Так-таки променяет. И понятно — с ним она будет гораздо счастливее: и по развитию, и по всему сойдется... А прошлый роман с паничом, если он принес материальное довольство, не возму-тит их покоя, а будет служить лишь приятным воспоминанием. На селе тоже такой закон: заброшенная, нищая панская любовница — позор и мишень для всевозможных оскорблений, а обеспеченная, покровительствуемая любовница — сила, которой все кланяются! М и х а й л о. Не может быть! Чтобы она меня променяла? Чтобы успокоилась только приданым! Это ложь! Это было бы чудовищно! Б є л о х в о с т о в. Тебя не переспоришь; но так или иначе, а все же мое предложение в обоих случаях полезно. Ты поезжай в Петербург; за Катрю я похлопочу сейчас у твоего батька, и даю слово, что он без пререканий обеспечит ее и мать отлично и даже возьмет под свое покровительство. А потом уже как знаешь... М и х а й л о. Неужели ты уломаешь батька, и он все даст, согласится без скандала? И ее тут никто не обидит без меня? Б є л о х в о с т о в. Ручаюсь. Parole d'honneur* (*Слово честi (франц.).), что сию минуту улажу! Только матери — ни гугу; ведь женщина все испортит... нерви, понимаешь... М и х а й л о. А я матери хотел было признаться, а батьку и язык не поворачивался... Б є л о х в о с т о в. Хорош бы ты был! Только скандал бы устроил! Нет, от матери — строжайший секрет. М и х а й л о. Так ты уладишь все? Б є л о х в о с т о в. Да улажу же, верь! М и х а й л о (кидається на шию). Голубчик, друг мой! Как я тебе благодарен! Ты меня просто воскресил. Б є л о х в о с т о в. Ну, рад, рад! (Обнiма). А чтобы доказать не на словах, а на деле мою дружбу, — сейчас же устремлюсь к родителю твоему и прямо врасплох на абордаж! Ну, adieu* (*Прощай! (Франц.)). (Жме руку й виходить). В И Х I Д XI Михайло сам. М и х а й л о (ходить по рундуцi стривожений). Який Микола щирий та добрий; я й не вважав його за такого, та то бiльше проти його Павло настроював!.. Павло уже надто гострий, а Микола практичним своïм розумом ясно, логiчно дивиться на все... Правда-таки, щоб послужити народовi, треба собi здобути сили... От про Катрю тiльки, щоб вона мене промiняла, — бреше, не повiрю!.. А проте, може, вона зi мною й не буде щасливою? Коли б хоч на свiт мене вивiв! Коли б тiльки у батька вдалась справа! Серце трiпочеться так, що аж у висках стука... Страшно чогось... А як вихлопоче i уладнає все? Господи, i не знаю я, на якому вже небi й опинюся!.. Зараз побiжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мiй, якщо вирятуєш мене iз виру, де я потопаю, то станеш менi за батька!.. Поможи, господи, мати божа! (Ходить по кону i часами, стуля руки). Коли б же тiльки мати не провiдала! Борони боже, як треба таïтись!.. Коли б хто не наплiв, храни господи! (Ходить з тривогою i прислухається до дверей). В И Х I Д ХП Михайло i Катря. Катря йде з садка, нап'ята платком, блiда, стривожена. М и х а й л о (зуздрiвши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я! (Збiга хутко по сходах з рундука i мерщi до Котрi; одводить ïï на передкiн). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла? К а т р я (припада). Скучила, занудилась, Михайло! М и х а й л о. Що ти здумала? К а т р я. Ох, несила моя... нудьга мене точить... тебе не бачила... мати картають... М и х а й л о. Христа ради! Iди звiдси! К а т р я. Постой! Я щось мала тобi сказати... М и х а й л о. Що там? Кажи швидче! К а т р я. Ох, не згадаю, — памороки забило. М й х а й л о. А! Боже мiй!! Ïди-бо, Катрусю, мерщi: застукають, — то ми пропали! (Вiдводить за рукав). К а т р я. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе, — вимучилась, так вимучилась!.. М и х а й л о. Зарiзать мене хочеш? Тiкай-бо, серце, кажу, — я мерщi вибiжу за садок! К а т р я. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку, — хоче вбити! (Хапає руками Михайла i не пуска). Не йди! Я за тим i прибiгла! Вiн уб'є... страшний такий, очi горять... М и х а й л о. Що ж ти зi мною робиш? Мало менi й без того напастi, що й очей не знаю куди дiвати, батька i матерi цураюсь, а тут iще розбишака? В Сибiр його! К а т р я. Вiн не винен: така вже йому кара... Любить без душi, серця свого не переробе, божеволiє... М и х а й л о, 0-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевiльними! Спокою нi вдень нi вночi — i все через тебе... К а т р я. Михайло! Ти менi дорiкаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, нiж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче). Що ж я учинила? Душу i тiло оддала... (Рида). М и х а й л о. Коли оддала по любовi, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, — менi твоï сльози в печiнках уже сидять! К а т р я. В печiнках? Бiльше не будуть: це вже остатнi, — мабуть, з крiв'ю ринули! Ï де вже вони взялися?.. Здається, лились, лились, як той дощ осiннiй, — i по матерi, i по долi своïй щербатiй, i по вiку своєму молодому... та ще ось кiлька крапель видавилось... Бiльше вже нема: там, мабуть, усе перетлiло! А н н у ш к а (одчиня вiкно i придивляється). З кєм то панич? З Катрею? Єй-богу, Катря Дзвонарiвна! М и х а й л о. Катре! Заспокойся, серце! Ходiм звiдси: у мене душi нема, щоб хто не здибав... Я тобi розкажу: все уладнається, — тiльки ходiм! К а т р я. Боïтесь? Як побачать — сорому завдам! М й х а й л о. Я не за себе боюсь, а за тебе... А н н у ш к а. Побiжу сю минуту, одлепортую баринi, — пущай полюбуються на рандеву! К а т р я. Менi тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро намiряється, то й не стямилась, кинулась мерщi... У саме б пекло кинулась, нiякi б муки не спинили мене! М и х а й л о (лама руки). Боже мiй! Час бiжить... кожна хвилина мордує... от-от застукають... К а т р я. Прощайте, бiльше не буду стояти... достоялась уже, доходилась до краю! В печiнках не буду! Грiх тiльки вам, Михайло, за мене, ох, який грiх! В И Х I Д ХПГ Тi ж i Анна Петрiвна. А н н а П е т р i в н а (блiда, злютована, прожогом бiжить до Катрi). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эга шлюха? М и х а й л о (з розпуки). Мама! Пропало все!! Катря, як скам'янiла, дивиться на паню. А н н а П е т р i в н а. А!! Мерзавкаï Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сiкається до Катрi). К а т р я (закрива руками голову). Ой!! Не бийте мене! Не бийте!! М и х а й л о (кидається до матерi). Мамо! Не троньте ее, бога ради! Не оскорбляйте! А н н а П е т р i в н а. Вон!! Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там? М и х а й л о (хапа матiр за руки). Мамо! Ради бога, не делайте скандала! Ради всего святого, пощадите меня! А н н а П е т р i в н а. Нет!.. Нет! Такая дерзость... Я зту подлячку проучу! Михайло хапає матiр за руки i не допуска до Катрi. К а т р я (тiльки несамовито тремтить i шепоче). Не бийте мене! Не бийте!! В И Х I Д XIV Тi ж та Iван Андрiйович, Бєлохвостов, Харлампiй, Аннушка i дворовi. Б є л о х в о с т о в (показується на рундуцi; за ним Iван Андрiйович). Боже мой, ma cousine* (*Моя кузина (франц.)) все дело испортит! Накрыла их... Скандал!! I в а н А н д р i й о в и ч. Я ж просив, я ж молив ïï не мiшаться! Ï хто ту впустив? Обидва хутко збiгають до Анни Петрiвни. А н н а П е т р i в н а. Эй, люди! I в а н А н д р i й о в и ч. Нюточко! Перестань бога ради! Ïди звiдцiль! Б є л о х в о с т о в. Кузина, ради бога, уйдите! Пожалейте Мишеля... Все дело погубите! А н н а П е т р i в н а. Не могу!.. Убили!! Эй, люди! М и х а й л о. Что же зто? Насилие! К а т р я (несамовито). Михайло! Рятуйте!! М и х а й л о (кидається, ламаючи руки, то до Бєло-хвостова, то до матерi, то до батька). Миколо, спаси! Мамо... тату!.. Не руште ïï... Я не знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее — я все сделаю, что вы хотите! Пальцем нiхто не коснись!! Я все зроблю... Простите ее! А н н а П е т р i в н а. За нее заступаешься! За мерзавку? Б є л о х в о с т о в. Что вы? Ради бога, уйдите! А н н а П е т р i в н а (скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери, и я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, зту старую сводню! Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется! Зам'ятня. Надбiга Харлампiй, Аннушка, ще кiлька дворових. К а т р я (несамовито). Матiр кличуть? Ï ïï катуватимуть? Зводниця, кажуть?! (Скида платок i, мов не при собi, виступа наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обiкрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як остатню падлюку! Топчiть! Регочiть з дурноï!! Плюйте! Кличте всiх!! Мамо!! Йди сюди! Дивись, любуй, на яку публiку поставили твою дочку єдину!! М и х а й л о (кидається до Катрi). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня! А н н а П е т р i в н а. Какая смелость! Позор, по-зор!! Уведите ее! Завтра едем отсюда! Бєлохвостов i Iван Андрiйович улещують панi, що ледве на ногах стоïть; Харлампiй i Аннушка пориваються взяти Катрю, але через Михайла не насмiлюються. Б є л о х в о с т о в (набiк). Mais elle est charmante!* (*Але вона чудова! (Франц.).). Х а р л а м п i й. Що з нею возжатись? Косу одрiзати, та й годi! К а т р я (божевiльне обводить очима всiх, кинулась од Харлампiя до Михайла). Рiжте косу! (Рве кiсники i розпущена коса хвилями спадає на плечi). Тобi ïï рiзати, Михайло! Рiж!! Чого ж зупинились? Катуйте! Розшарпали серце — добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчiть ногами; давiть i дитину вiд вашого сина! А н н а П е т р i в н а. Ай!! (Зомлiла). Михайла як громом ударило. Всi скам'янiли. Завiса ДIЯ П'ЯТА Хата Дзвонарихи зсередини. Праворуч — пiч i промiж неï вихiд у ванькир* (*Ванькир — бокова кiмната.); налiво — вiкна, лави. На переднiм кону стiл i iнше. Бiднi обставини. Нiч. На коминi горить каганець. В И Х I Д I Катря сама. К а т р я (схилилась на стiл i довго сидить нерухомо; далi пiдводить голову, нiби памороки забитi). Ох, як голова болить... мов лещатами за виски здавлено... Ну, Катре, тепер що? Насмiялась доля? О, як насмiялась! I слiз нема; тiльки очi горять... Ох! Важко й голову пiдняти, мов не моя... Пожила-таки я, зазнала щастя... ну й буде! Чути з кiмнати стогiн. Матiр бiдна, непритомна... положила дочка... Може, й очi закриє навiки? Так у мене все в головi крутиться, що й не пригадаю... хто мене вiв?.. Упхнули в хату... накинулись... Ох! А Михайло ж де дiвся? Забула... Чогось менi тiльки так шкода, так жаль... аж коло серця пече! В И Х I Д II Катря i Пашка. П а ш к а (ввiходить хутко). Що там, Катре, таке скоïлось? У дворi гвалт якийсь стоïть... Чого то? К а т р я. Весiлля справили... П а ш к а. Яке весiлля? Що ти кажеш? К а т р я. Так-таки: весiлля... бучне, панське... Пан i панi поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю... коханою молодою... Ну, й панi теж була дуже рада, так вiтала щиро... Вся дворня на радощi збiглася... бенкет такий був!.. Мене напоïли... бач, аж голови не зведу з хмелю! П а ш к а. Боже мiй! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята! К а т р я. Що ж? Так i треба... На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кiнця, спокутовать... Ох, тiльки якi ж муки! Кiсточки на менi живоï нема... Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!.. П а ш к а. Схаменися, Катре! Не рви себе! К а т р я. Ох, Парасю! Де вже менi себе рвати? Порвали вже, пошарпали мене другi!.. Як менi тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола менi: там мов свинцю налито, мов топлять його! Пашка пiддержує ïй голову. П а ш к а. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш! К а т р я. Холодно... у-ух!! Нiвечили мене, Парасю... Мати моя били... А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки). П а ш к а. Невже Михайло? К а т р я. Нi... вiн... зас-ту-пав-ся... (Давиться словами i усмiхається). П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли вiн — звiрюка такий, то я б йому очi видерла з лоба! К а т р я. Та вiн i невинуватий... iначе, певно, не можна... Тiльки навiщо було мене, дурну, дурманити? Вiщувало серце менi, що не може того статися нiколи... i хотiлося вiрити, i не тулилося це у моïй головi... Виплакала вже я давно своï очi; уже давно по своïй надiï i по собi справляю похорон... Тiльки не сподiвалася, щоб так немилосердно. П а ш к а (обнiма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як менi тебе жалко! Бiдна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє — забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче). К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобi шкода мене? Плачеш? Правда, шкода? П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе! К а т р я. Ну, а там не пожалували, нiхто!.. Дай менi, серце, водицi! Пече мене всерединi, в ротi пересохло. П а ш к а (подає воду i пiддержує голову Котрi). Гаряча, як вогонь, — аж пашить! К а т р я. Спасибi! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути? П а ш к а. Пакуються всi; вибираються звiдцiль кудись далеко: либонь, удосвiта й вирушать. К а т р я. Удосвiта? А Михайло теж ïде? П а ш к а. Та ïде ж: його ж то, либонь, i везуть... К а т р я. Ох! (Хапається за серце). П а ш к а. Та забудь його, проклятого! К а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалiєш, побiжи у двiр, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, — попрощатись тiльки... попрощатись тiльки... попрощатись!.. П а ш к а. Для чого вiн? Плюнь на його! I так слаба! Та до двору й доступитись трудно... К а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься надi мною! Не муч хоч ти мене! Пожалiй! Поклич його, на одну хвилиночку... подивитись хоч... глянуть, та й попрощатись навiки! Скажи йому, що я на його не серджусь... Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий... я йому стежки не переступлю! Побiжи-бо, голубочко! (Цiлує руки ïй). П а цï к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!! К а т р я. Ноги цiлуватиму, тiльки попроси! (Хоче нагнутись до нiг). Пашка не допускає. П а ш к а. Чи ти при собi? Приляж краще, голубко, отут на лавi! Я пiду, побiжу, попрошу пана Павла, — може, вiн викличе. К а т р я. Хiба Павло тут? П а ш к а. А тут, приïхав оце... я його бачила. К а т р я (сплеснула руками). Воже мiй! Може, ти його менi посилаєш ца помiч, на пораду! Попроси i його, попроси, попроси! Розкажи йому... може, вiн моєму горю... П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу... К а тр я. I Михайла, i Михайла!.. П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я — зараз! В И Х I Д III Катря сама. К а т р я. I чого те серце ще трiпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили клiщами, та ще не роздавили, — ворушиться... допевнитись хоче, чи зникла надiя, чи ще за хмарами мрiє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нiвечили, в багнi топтали? А ти знов-таки щемиш i допитуєшся чогось? Годi вже, — над силу муки!.. Треба тебе заспокоïти... Матерi шкода, та ïм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля i грiх, i сором покриє; а так щодня — публiка, глум, зневага... краще, краще умерти... Осьде мiй рятунок! (Бере пузирьок). Тут якiсь краплi. Лiкар давав матерi закроплювать у вiчi, то казав, що страшенна трутизна, — зразу може покласти... I нiчого не болiтиме, жалю не буде; душа пташкою полине... Полечу я зозулею до його, до мого милого, край вiконечка сяду: закую-застогну, тугою обiйму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тiльки ще раз його на прощання та й випити... (Дума). А грiх? Свою душу самiй загубити? Проклята я, проклята! Наïдуть становi, потрошитимуть мене привселюдно... Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навiть не насиплять... Ох, як менi тяжко!.. Несила ж менi i мук таких терпiти, несила!! Ой!! (Встає i, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворi? Чи у мене в головi? Хтось iде... iде!.. (Прислухається). Вiн, певно, вiн! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нiчого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе? В И Х I Д IV Катря i Харлампiй. Х а р л а м п i й (увiходить i стоïть у шапцi коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий? К а т р я (пiдвiвшись трохи). Хто це? Гука щось... Х а р л а м п i й (увiйшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало? К а т р я (труситься, спершись обома руками на стiл). Дядьку... Х а р л а м п i й. Дядьку, та вже ж, розумiється, не батьку... Де стара? К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю... Х а р л а м п i й. Не знаю! А з паничем... знаєш? К а т р я (якось не при собi). Панич! А!! Х а р л а м п i й. Свята та божа! Ну, скоïла грiх там, прогрiшилась, значить, то й крилася б уже, сидiла б, слiдственно, собi, в рот води набравши: з паничем невелика й бiда; пани б пошти не зобiдили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, примiром, за яким би голову собi окрила, — а то ще й приндиться! Куди маха? Що собi в думку забрала? Тьху! Катря широко дивиться йому в вiчi, мов божевiльна. Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь! К а т р я. Добре... Х а р л а м п i й. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, примiром, обох з матiр'ю-чаклункою, та провчив би в волостi поштительно, щоб знали, як господ, панiв, значиться, чарувати та зводити. Г о р п и н а (з-за ванькира). 0-ох! 0-ох!! Х а р л а м п i й. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! I не знаю, чого ще пани такi добрi, пiклуються? К а т р я (шепоче). Добре... Х а р л а м п i й. Добре... (Набiк). Тут якось нiяково й стояти, доложу вам... (До Котрi). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобi сказати, що як ти схаменешся, значить, i зараз, слiдственно, без всякого бешкету, вийдеш замiж... К а т р я (шепоче). Добре... Х а р л а м п i й. Не перебивай! Як вийдеш замiж зараз же за кого-небудь там, примiром, то вони простять тобi, ще й придане добре дадуть, — пару волiв, корову, овечат там i грошей на весiлля, щоб, значиться, грiх твiй покрити; тiльки щоб пiсля шлюбу i не смердiли тут, щоб i духу вашого не було! К а т р я. Щоб духу... Х а р л а м п i й. Еге-да! А якщо ти згедзкаєшся, то буде тобi i матерi таке сумнительство, що i згинете у тюрязi або й у Сиберiю улучите! Ну? Чого ж мовчиш? К а т р я. Га! Х а р л а м п i й. Що га? К а т р я. Добре... Х а р л а м п i й. Значить, слiдственно, безпремiнно вийдеш? К а т р я. Добре... Х а р л а м п i й. Ну, гляди ж! (Набiк). А ловко я обдiлав цю справу! Триста карбованцiв, що пан дав, значиться, благодаренiє богу, у кишенi зостануться. Ловко, Харлампiю Григоровичу, спроворили: що значить, примiром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а тiльки все думав, що побрикається, примiром, а воно вийшло — дешево; зараз i доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала наближатись до його, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чистая вiдьма! Тут, не при хатi згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Iде хутко до дверей i, зачиняючи, гука). Дивися ж менi! Цур тобi й пек! В И Х I Д V Катря сама. К а т р я (хитаючись i обпираючись рукою то об стiну, то об лаву, iде до дверей). Стiйте!.. Чогось приходили... лають, що не йду... кличуть кудись... мене i матiр... Не можу ж я йти! Хата крутиться... червона така! Дайте-бо руку, голову менi пiддержте... то я й пiду... Добре... пiду! В И Х I Д VI Катря, Аннушка, Дзвонариха i дехто з дворнi. А н н у ш к а (скажено вбiга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не дiждеш! На смiтнику повiнчають! К а т р я (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись! А н н у ш к а. Думала — любить? Йому тiльки одного треба було... А вiн смiється, зi мною смiється над тобою, потаскухою! К а т р я (спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!.. Ти кров мою прийшла пить!.. Одступись! А н н у ш к а. Не одступлюсь! Натiшуся над ворогом! Ей, хлопцi, сюди! Давайте мазницю, — дверi i вiкна дьогтем вимазати! Х л о п ц i (з реготом вриваються в хату; у одного мазниця i квач). Давай, давай! Та разом ïй i голову квачем. К а т р я (несамовито кидається то до одного, то до другого). Ой!.. Змилуйтесь!.. Хто в бога вiрує! Не надi мною, над матiр'ю: вона неповинна... умре... Ой простiть мене! А н н у ш к а (хапа Катрю за руки; та пручається несамовито). Не слухайте ïï! Мажте зараз дьогтем! Дзвонариха вибiга, хитаючись, з ванькира; скаженi очi, блiда, простоволоса. Хлопцi i Аннушка з жаху одступаються до дверей. Д з в о н а р и х а (до Катрi). А! До чого довела! Будь же ти проклята! проклята! проклята! К а т р я (кидається матерi в ноги). Мамо! Не проклинайте мене! Д з в о н а р и х а (одпиха). Щоб ти своïх дiтей не дiждала бачити! Щоб вони насмiялися над тобою, заплювали тебе! Щоб ти не знала нi щастя, нi радостi! Щоб моя смерть на твою голову впала! А н н у ш к а. Так ïï! Так ïï! К а т р я (плазує за матiр'ю, хапа за ноги). Мамо! Мамо! Не проклинайте! Д з в о н а р и х а (скажено). Щоб ти умерла без покаянiя! Щоб тебе, як собаку, закинули!! (Пха Катрю ногою). Та з крикомАй! пада на спину, зомлiла. В И Х I Д VII Тi ж i Дмитро. Д м и т р о (трохи п'яненький, влiта в хату на те саме, коли матiр, проклинаючи, пхнула Катрю). Геть звiдцiль! Iроди! Дияволи! (Кидається до Катрi i пiднiма ïï). Убили-таки! (Кладе на лаву). Ти матiр'ю зовешся? Над твоєю дитиною безневинно знущаються iдоли, а ти ще проклинати ïï! Будь ти сама проклята, каторжна! Д з в о н а р и х а (навiжено). Ха-ха-ха! Весiлля!! Ха-ха-ха-ха!! Мати в шапцi! Пiду приданок скликать... Ха-ха-ха-ха!! (Вибiга). Д м и т р о (до Аннушки). Це ти, гадюко, привела? Пропадай же! А н н у ш к а. Ой! Рятуйте! В'яжiть його! Дмитро кидається на Аннушку, давить за горло; та критхить:Калавур! Кiлька хлопцiв сунулись оборонять; беруть ззаду Дмитра за руки. Той як струснувся — хлопцi одскочили. Д м и т р о (кидається на того, що з мазницею). Тебе менi треба було, щеня! (Кида об землю). А н н у ш к а. Калавур! (Вибiга). Х л о п ц i (разом кидаються на Дмитра, щоб зв'язать). Крутiть його! Д м и т р о (борюкається). Роздавлю, пси смердючi! (Далi, вислобонивши праву руку, вийма з-за халяви ножа). Ей! Зараз падлом запахне! Х л о п ц i (побачивши нiж — врозтiч). Не руште його! Нiж! (Вибiгають). В И Х I Д VII Дмитро i Катря. Д м и т р о (озирається). Втекли, дияволи! Щастя ваше! Попадетесь ще! (Пiдходить хутко , до Катрi). Боже мiй! Нежива? Катрусю, Катрусю! (Хова за халяву ножа; сiпа за руку, ворушить голову). Не ворушиться... блiда, як з воску бiлого вилита! Катрусю! (Нахиляється). Диха ще... (Бiльше сiпа; рукою тримає за чоло). Диха... блiда, а тiло, як вогонь... Господи! Чим би рятувать ïï! (Кидається по хатi, бере кухоль води i приска або примочує голову; сливе кричить). Катре! Катре! Прочунься, прокинься, на бога! К а т р я (тихо одкрива очi, пiдвiвши голову, непритомно обводить ними хату, а далi стиха.) Не безчестьте мене!! Не проклинайте!! Змилосердуйтесь!! (Хоче на колiна падати. Далi всю сцену веде безсилим шепотом). Д м и т р о (придержує ïï). Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся! Нiхто тебе не проклина, нiкого i в хатi нема! К а т р я. Нема? Д м и т р о. Нiкогiсiнько; тiльки я. К а т р я (кладе йому безсило руки на плечi i пильно дивиться в вiчi). Хто ти? Д м и т р о. Дмитро. К а т р я. Дмитро? Який Дмитро? Д м и т р о. Дмитро, Катруню! Невже не пiзнаєш мене? К а т р я (проводить рукою по чолi). А!! Дмитро? Дмитро... згадала! Д м и т р о. Що з тобою, зоре моя? К а т р я (очунюється). Дмитре, ти?.. Ох, як менi тяжко! Пече мене... дай хоч краплину води! Дмитро пiддержує Катрю i напува водою. Не можу думок зiбрати... тут страшне щось скоïлось... банiтували* (*Банiтувати — лаяти останнiми словами, мучити.), проклинали мене?! Д м и т р о. Заспокойся! Не згадуй!! Не варт вони всi i мiзинця твого! К а т р я (ламаючи руки). Дмитре! Брате мiй! Що вони зi мною зробили?.. Д м и т р о. Тебе ж окривдили та ще й банiтують!! Дитино моя, нещасная моя! К а т р я. Де ж правда? Д м и т р о. Де хотiла ти правди, моя безталаннице? У кого ти шукала ïï? Споконвiку неправдою живуть! Насмiятись, натiшити свою пельку неситу — то так! А жалощiв — у ïх печiнках не було звiку! К а т р я. Що вони зi мною зробили? Оплювали, як послiдню! Д м и т р о. Горлице моя пiдбита! Нащо так сталося? (Обнiма Катрю i страшно рида). К а т р я. Прости мене, Дмитре! Занапастила я тебе! Бачиш, як караюся... Д м и т р о (палко). Забудь його! Забудь оте все!! Вийди за мене! Хай менi мозок усохне, коли я згадаю що! Хай менi рот зацiпить, коли я й словом одним попрiкну! А всякому, хто тiльки писне про тебе, — я вирву падлючого язика! К а т р я. Ох! Тобi треба дiвки чесноï. Д м и т р о. Хто каже, що ти нечесна? Хто смiє? Ти нещасна, мучениця! К а т р я. Так, мучениця... уже все перемучене... Д м и т р о. Ти молодесенька, — ще все перемелеться... Коли несила, то й не люби мене; я тiльки доглядатиму тебе, як свою рiдну дитину, дивитимусь на тебе, горе дiлитиму! К а т р я. Як менi тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене — я труп... менi... о-ох! (Хапаючись, звисає на стiл, а потiм на лаву). Д м и т р о. Порвалася... остатня порвалася! Де ж ворог мiй? Де катюга неситий той, проклятий? Ще досi його носить земля! Iще не шматують чортяки його смердючого серця? Нi, годi! Досить тобi жирувати! Знайду тебе! Зубами перерву твоє горло... ногами розтопчу, як гадину! (Скажено вибiга). К а т р я. Не бий... Не бий!! (Сунулась бiгти i упала на лаву). Ой!! Оборонiть! Обо-о-ро-нiть!.. Про-бi!.. За вiкном чути гомiн. Катря не може крикнути, а тiльки стука в вiкно. Г о л о с М и х а й л а. Та чого ж ïй? К а т р я. Вiн... вiн... прийшов! (Пiдводиться). Г о л о с М и х а й л а (пiд вiкном). Адже замiж iде! К а т р я (дочувши). А! Й ти знущаєшся? Годi ж! (Хапа несамовито пляшечку i всю випива)., В И Х I Д IX Михайло i Катря. Катря, спотикаючись, кидається до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи слова, а далi, пiд впливом атропiну, розпалюється i навiть пiдживляється на силах, поки трутизна не пiдрiзує ïх в коренi. Михайло, увiйшовши, стоïть яку хвилину коло дверей. К а т р я. Михайло!.. Свiте мiй!.. Доле моя!.. Ой пiддерж, бо впаду... М и х а й л о. Що з тобою? (Трошки чуло бере ïï за руку). К а т р я. Прийшов-таки... пожалував... М и х а й л о. Ти слаба? На тобi лиця нема! К а т р я. Нi, нi! У мене уже нiчого не болить... я така рада, така рада, що тебе бачу... Господи, яка я щаслива, як серце мало з грудей не вискочить! М и х а й л о. Та як же? А Харлампiю що ти казала?. К а т р я. Харлампiю? Зараз, зараз... тiльки постой... я Харлампiя не бачила... М и х а й л о. Як не бачила? Так це вiн брехав, — що ти замiж iдеш i за мною не жалiєш нi крапельки? К а т р я (пригадує). Не бачила... не бачила... Мене щось лаяло... Господи, усе забула!.. Тебе? Нi, нi!.. Тебе не забула... не забуду, — мiй ти, мiй! (Хоче обняти i, похитнувшись, трохи не впала). М и х а й л о. Що з тобою, Катре? К а т р я. Нiчого, нiчого... то у мене щось у очах потемрiло. Доведи мене до скамейки... Менi так весело, що ти зi мною! М и х а й л о. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав iрод той? (Веде ïï, обнявши, до скамейки, що коло столу). К а т р я. Чи люблю тебе?.. Аж зотлiла!.. Не бiйся, не бiйся! Плакати бiльше не буду... не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене... у мене все аж кипить у грудях од... щастя... Сiдай тут, до мене ближче, близесенько! М и х а й л о (зрушений, обнiма). Голубко моя, серденько! Ти вся тремтиш! Рученятка у тебе холоднi як лiд, а з лиця аж пашить... К а т р я. Нi, нi! Я здорова... (Дивиться ни його пильно). Який ти гарний, соколе мiй! Свiте мiй, який гарний! М и х а й л о. Зiронько моя! (Хоче обняти). К а т р я (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюсь, дай надивлюсь... щоб нiколи не забути... Брiвоньки моï шовковiï! Очi моï яснi та прекраснi! Вустоньки моï любi та милi! (Цiлує i в очi i в уста i припада до Михайла). Не забуду вас! М и х а й л о (палко пригорта Ïï). Доле моя! Щастя моє! Я тебе кохаю так, як нiколи в свiтi! Всi вони брешуть! Не хочу я знати — нi батька, нi матерi! З твоєï хати не вийду! Нiхто не розлучить уже нас! Вiкна у хатi починають з цiï години свiтитись червоним вогнем, котрий iк кiнцю дiï розжеврюється бiльше. К а т р я (якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось пiд серце!.. Дай менi до твоєï щоки притулитись... М и х а й л о (з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! У тебе гарячка? (Цiлує ïï руки i грiє ïх духом). К а т р я. Нi, нi! Не рушся... менi одлягло. Господи, як хороше, яке щастя!! Я не переживу його... (Важко диха). Тепер уже не... одiрве... нiхто мене... до самоï смертi. Дiждалась-таки й я долi! М и х а й л о (з жахом). Ти слаба! У тебе губи посинiли... Я побiжу за лiкарем... К а т р я. Нi, нi! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мiй! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливiм забуттi, а далi раптом зривається з мiсця). Ой смерть моя! Да-вить мене пiд серце! М и х а й л о (пiддержує ïï). Господи! Що з нею? К а т р я (ламаючи руки). Ой!.. Давить, давить!.. Дух забива... Рятуйте мене!! М и х а й л о (хапа кухоль води). Напийся води... Тiтко Горпино! Хто там?! К а т р я (упуска кухоль; виривається, кидається на авансцену). Рятуйте!!! Михайло... я випила трутизну оту в шкляночцi... серце... ох!.. М и х а й л о. Атропiн? Пропав я!!. (Рве на собi волосся i кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отруïлась!! К а т р я (учепилась за Михайла, не пуска його). Не тiкай! Не тiкай! Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу! (Непритомно рида). Таке щастя!.. Не однiмайте од мене!! Я жити хочу! Михайло, рятуй мене! М и х а й л о (примочує ïй водою голову, приска). Катре моя! Що ти наробила?! Через мене, проклятого!.. Гей!! Сюди!! (Держить Катрю, що б'ється в його руках, i стука в вiкно, аж вибива шибку). Хто в бога вiрує! В И Х I Д Х Тi ж iПашка. П а ш к а (вбiга). Що тут таке? М и х а й л о. Катря отруïлась.. П а ш к а (сплеснувши руками). Лишенько моє! Там Дмитра ловлять... Панський двiр горить... Мати ïï божевiльна бiга! М и х а й л о. Бiжи зараз! Клич лiкаря, фельдшера..., Кожна хвилина дорога... Рятуйте! П а ш к а. Я за Павлом... вiн тут. М и х а й л о. Клич його, Христа ради, зараз! Пашка вибiга. К а т р я. О!! Дай менi чим дихати... вогнем пече мене... каменюкою давить... Смерть? Уже смерть? (Тиснеться до Михайла i божеволiє). Гуде! Ух, гуде як!!. То виють уже... по мою душу летять... Не дай мене, Михайло! Нiчого не бачу!! Де ти? Де ти? Ой страшно! М и х а й л о (рида). Я тут, Катрусю! Боже мiй, зглянься!! К а т р я (опускаючись на руках), 0-ох! Як же тяжко!! Ой!! Несила... не можу вже бiльше... одпустiть мене!.. Смерть... смерть... (Несамовито кидається на колiна). Мати божа!.. Прости менi... не дай моєï душi! (Хитається). М и х а й л о (кидається, пiддержує). Катрусю! Життя моє!! Опам'ятайсь!.. Павло прибiжить зараз! Вирятує!! К а т р я (б'ється на руках у Михайла). Холод пiд серце пiдступа... туман застила очi... Михайло! Де ти? Не зникай! Ой!! (Витягується на руках у Михайла).. Тим часом чути за вiкном голоси i тупотню. М и х а й л о (спуска ïï на долiвку). Катре! Катре! (Припада до серця). Не б'ється? Умерла!! (Одскакує в непритомнiм жаху на авансцену направо i стоïть каменем). В И Х I Д XI Тi ж, Дмитро, соцькi i люде. Д м и т р о (вбiга на остатнiм словi). Умерла? Добив-таки! (На хвилину остовпiв над трупом). Тим часом соцькi i люде вриваються в хату. Д м и т р о (вихоплює ножа й кидається на Михайла). Здихай же, кате!! С о ц ь к i i л ю д е (кидаються на Дмитра i крутять йому руки). В'яжiть його!! Д м и т р о (борсаючись). А! Iроди! Не дiждете! (Б'є себе ножем; але як руки йому не вiльнi, то тiльки ранить). С о ц ь к i. Однiмайте ножа! Сцена така: направо — Михайло, скам'янiлий; налiво — група з окровавленим Дмитром; посерединi — труп Катрi. В И Х I Д XII Тi ж i Павло. П а в л о (одчиня раптом дверi, з жахом зиркнувши округ). Так така, паничу, ваша поезiя?! Завiса тихо спада 1881
НЕ СУДИЛОСЬ (ПАНСЬКЕ БОЛОТО)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация