<< Главная страница

Талан



Категории Михайло Старицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Присвячується вельмишановнiй артистцi Марiï Костянтинiвнi Заньковецькiй Драма в 5-ти дiях i 6-ти обмiнах Iз побиту малоруських акторiв ДIЙОВI ЛЮДЕ: М а р i я I в а н i в н а Л у ч и ц ь к а — молода драматична актриса; говорить по-украïнському чисто, а по-руськй де-не-де помиляється. П а л а ж к а — стара бабуся, ïï няня; убирається по-мiщанськи. А н т о н П а в л о в и ч К в i т к а — панич з багатоï фамiлiï в Малоросiï. О л е н а М и к о л а ï в н а К в i т к а — його мати, стара уже панi. С т е п а н I в а н о в и ч Б е з р о д н и й — середнiх лiт пан; спочатку антрепренер; а далi помiчник режисера. Ю р i й С а в и ч К о т е н к о — теж середнiх лiт; драматичний актор; спочатку режисер, а далi антрепренер. М а р к о К а р п о в и ч Ж а л i в н и ц ь к и й — середнiх лiт актор. Р о м а н М и х а й л о в и ч Л е м i ш к а — старий суфлер. М а р и н к а — дочка його, 17 лiт, годованка Лучицькоï. К а т е р и н а Г р и г о р i в н а К в я т к о в с ь к а — молода актриса, теж на першi ролi, бiльше спiвочi. К и р I в а н о в ич Ги р я в и й — помiчник режисера. Г а н н а М и х а й л i в н а К у л i ш е в и ч — молода актриса на ролi молодиць i жвавих баб. Р я б к о в а \ молодi дiвчата, Б о г д а н и х а / хористки. Р о м а н ч у к — лiкар iз земських, старий уже, з сивими бачками. А н д р i й В i т а л i й о в и ч А н т и п о в — редактор газети. А в р а м С е м е н о в и ч Ю р к о в и ч — репортер, молодий хлопець. В розмовi трошечки чути єврейське. Г а ш а — ключниця при дворi в панi Квiтки. Придзигльована, молода ще. Парикмахер, машинiст, робочий, лакей при гостиницi, хорист 1-й i 2-й, студент 1-й i 2-й, молодь, хористка 1-а i 2-а i хор. Дiється в нашi часи* (*90-i роки минулого столiття.). Мiж другою i третьою дiєю проходить пiвроку; мiж третьою i четвертою — шiсть мiсяцiв, мiж четвертою i п'ятою — три тижнi. ДIЯ ПЕРША Чорна сторона за коном. З лiвого боку вiд актора йде навкоси ряд уборних; видко тiльки дверi, а першоï уборноï й середину, що пишно обставлена: килими, дорога мебель, свiчадо. З правого боку — кiнцi лаштункiв. Середина — вiльний для акторiв i ïх виступiв прохiд. Вдалинi йдуть сходи вгору. Усюди награмсано купи приставок, декорацiй i iншого. Самий кiн iде поза лаштунками вправо; туди виступають актори i тудою ж надходить в антрактах i публiка. При пiдняттi завiси темнувато, а потiм ясно. В И Х I Д I Гирявий, машинiст, двоє робочих, хористка перша i друга, хорист перший, а потiм Маринка. Метушня на кону. Робочi тягнуть приставки. Газовщики засвiчують рампу, софiти. Хор мовчки пiднiмається по сходах. Друга уборна вiдчинена. Парикмахер то вбiга, то вибiга. До третьоï уборноï надходить Квятковська i зачиняється. М а ш и н i с т (вгору). Оддай! Ще! Правiше трохи! (Робочому). А ти куди? Р о б о ч и й. За пригорком. М а ш и н i с т. Чого ж ти рiчку поцупив? Он дубка отого тягни та пiдiпри осокою. Г и р я в и й (мечеться то за лаштунки, то в уборнi). Проворнiш! Ламповщикi! Софiти свiти! Не повисипалися, чи що? (За лаштунки). К бiсу те небо, село спускай! Х о р и с т п е р ш и й (кричить згори). Гар-де-робщик! Го-го!! Г и р я в и й. Чи ти не сказився? Публiка вже йде! Х о р и с т п е р ш и й. Такi чоботи отой всучив, що й палець не влазить. Г и р я в и й. Гукни менi iрода! А!! (Побiг i знов стрiча парикмахера). А що, сьогоднi вночi устругнемо стукалку? П а р и к м а х е р. Та в мене i гуде, i стрiля... Г и р я в и й. Пусте! А я з реквiзиту прихвачу та, може, й управляючого. П а р и к м а х е р. Ото б дiло! (Входить у 2-у уборну). К о т е н к о (голос з 2-ï уборноï). Готово? Г и р я в и й. Зараз. (Робочим). Гей, гав не ловiть! (До хористок, що йдуть поуз). Проворнiш! Х о р и с т к а п е р ш а (пiдходить). Одпустiть мене! Г и р я в и й (назад руку), Оправдательнi документи? Хористка кладе бумажку. Гм! На три днi! (Голосно). Швидше! Швидше! Дзвоню! (Бiжить i деяким хористкам щось шепче). М а р и н к а (пiдбiга до 1-ï уборноï). От, замок! Г и р я в и й (до неï). А панi Лучицька скоро? М а р и н к а. Зараз, тiльки ось принесу... (Ввiйшла в 1-у уборну i почала дiставати речi). В И Х I Д II Тi ж i Котенко. К о т е н к о. Що? Готово? Г и р я в и й. Ту ж мить; дзвоню! (Робочим на бiгу). Духом! (Дзвонить). К о т е н к о (стука в 3-ю уборну). Пустiть! К в я т к о в с ь к а (голос). Я в льолi... К о т е н к о. Хе-хе-хе! Розчудеснiйше! К в я т к о в с ь к а (голос). Одiйдiть-бо! Гетьте! К о т е н к о (пiдгляда). Гм-гм!.. (Тре руки). Так швидше ж, пора! (Пiдходить до кону). Чого баряться? Г и р я в и й. Готово! Дай третiй! (Дзвонить). Музика починає за лаштунками тихо грати. К о т е н к о. А як збор? Г и р я в и й. З приставними... К о т е н к о. А... (Чуха потилицю). Своєю шкурою чужi боки латаємо! Сказано, багатому чорт i дiтей колише. Г и р я в и й. Вiн має втрати... К о т е н к о. Брехня! Г и р я в и й. Сам пiдраховував книги, — вiрте! К о т е н к о. Певно, той одбира, таранкуватий? Г и р я в и й. Хто його зна? По книгах чисто, а все втрати, збитки... Страшеннi розходи! К о т е н к о. Скажiть! Г и р я в и й. Управляючий претендує, що первий персонаж бере по чотири свiчки при газi i що коньяк та закуски на реквiзит ставляться... К о т е н к о. Скажи тому чорту рябому, щоб вiн до сцени не плутавсь, бо я його i з паном ковтну! В И Х I Д III Тi ж i Юркович. Ю р к о в и ч (здоровкається на ходу з Гирявим). Здоров! Ну? Що? Як? Папiроски нема? Яка, братику, наклюнулась! Г и р я в и й. Ну? Ю р к о в и ч (шепоче на вухо). Найвища школа! (До Котенка). Славнiйшому й шановнiйшому до самоï землi! К о т е н к о (жме руку). Здоровенькi, здоровенькi! Ю р к о в и ч. I слава, i честь i хвала! Коло каси бiйка, в дверях давка, на гальорцi галас... Хороше?? Помiчаєте, як мене вашi панiï нашрубували, — балакаю! К о т е н к о. I гаразд. Ю р к о в и ч (кланяється комусь за лаштунки). Барон!.. Князь... I його превосходительство... ого-го! Браво! Браво! К о т е н к о. Пора б; перше гребали... Ю р к о в и ч. I се чудо зробила ваша чудова Маруся Лучицька! К о т е н к о. Хто? Як? I це ви кажете щиро? Ю р к о в и ч. Саме щиро. К о т е н к о. Лучицька б то свiт перевернула? Ю р к о в и ч. Вона, своïм талантом надзвичайним... К о т е н к о. Коли отаке провадить який-небудь дурноголовий плахiтник, то йому i бог простить; а коли нiсенiтницю торочить все ж таки чоловiк освiчений, який орудує i пером, — так мене злiсть бере... Лучицька! Що вона одна варт? Обставлю я ïï штурпаками, то й не пiзнаєте! Комiк i ансамбль — всьому голова, всьому сила!.. Ю р к о в и ч. А-а! По-нi-маю: ансамбль, комiк — вiрно! Ансамблева дружня гра... чудо... прелiсть! Звичайно, розумiється... Коли кругом талани... такого багато... Цiлий квiтник таланiв... К о т е н к о. Та ви чоловiк розумний... Завважте ще й те: хто зробив актрису з Лучицькоï? Я!! Адже як прибилась вона, то всi кричали: де це ви таку дохлятину вискiпали?.. А я пробачив, що в тiм дрантi є вогник. Скiльки серця порвав, скiльки душi потратив, а таки розворушив жар i видув вогонь! Тепер-то всi тiшаться, а нiкому i в голову не спаде, кому треба кланятись? Нашоï працi свiтовi не видко, ми, як кроти, пiд землею риємось та добуваємо камiнь блискучий... I спасибi нiхто не скаже... Ю р к о в и ч. Що-о? Не може бути! Щоб такоï кривди... Ми всi дивуємось... ми, малороси... К о т е н к о. Ех! Що мир, що громада? Ïй нових божкiв подавай, а старих — пiд лаву! Та ще надто коли новий божок у спiдницi! Тут би преса повинна показати дужим, неп'яним словом, де справжнiй талан, де всьому дiлу основа, — а вона i собi за юрбою: Лучицька дива, наше сонце! Тпху! Аж досадно! Ю р к о в и ч. Так, так! Зовсiм справедливо... Ви менi просто розплющили очi... Це зовсiм вiрний i оригiнальний погляд... Я проводитиму... Тiльки треба за афiшi погодитись. К о т е н к о. Друковатиму в вас! Та ви придивiться тiльки холодним оком, то i талану у Лучицькоï як кiт наплакав; от у Квятковськоï природного живця бiльше... Ю р к о в и ч. А знаєте, я i сам помiчав... К о т е н к о. Тож-то бо й є! А як отi хвальби нищать талан, псують людину! Просто — погибель одна! Прочита вона, що ïï похвалили, що ïй кадять, — i вже у неï в головi замакiтрилось, уже до неï й на козi не пiд'ïдеш: талан! Дива!! Куди ж ïй слухати навчителя, — вона самородок, вона сама навчить кожного... i пiшла, i пiшла... Та замiсть того щоб вгору, та вниз! А тут iще отi безперi... А! гнав би просто усiх! Треба ж розрiзняти розвите дерево, яке не боïться нi дощу, нi сонця, од пуп'янка... Ю р к о в и ч. Знаєте, вашi думки — ïх просто низати на золоту глицю: ми теж слiпi, нам проводаря треба... К о т е н к о. Конечне. Ходiм до моєï уборноï... Коньячку пропустимо... Ю р к о в и ч. З агромною охотою. В И Х I Д IV Тi ж i Квятковська. К в я т к о в с ь к а (вибiга, жартливо). Ось i я, гоова! К о т е н к о. Чудесно. Ану, яка? К в я т к о в с ь к а. Роздивляйтесь, пане отамане! К о т е н к о (до Юрковича). А що, славна в мене донечка Катруся? Ю р к о в и ч. Очi слiпить. К в я т к о в с ь к а. То ви через Лучицьку ослiпли, та других i не добачаєте... Ю р к о в и ч. Коли та слiпить, так панна геть вийма очi... i пiдеш старцем навiки... К в я т к о в с ь к а. Чуєте, пане отамане, як мене хвалять; правда, я славна? Ю р к о в и ч. Антик! К в я т к о в с ь к а. А пан отаман все лається, все допiка, що не хутко вбираюсь, що не гаразд, не до ладу... i що менi нiчого не личить... що я така незграбна, така негарна! (Копилить губки). Ю р к о в и ч. I ви такi несправедливi? Ай-ай-ай! Не вiрте йому — ви самий смак! К в я т к о в с ь к а. Ага, он яка я! Цяця! Чуєш, отамане? А ти все лаєшся! (Крутить його). К о т е н к о (гладить по голiвцi). Люблю, як душу, а трясу, як грушу. К в я т к о в с ь к а. Трясти — фе! А любити — цяцяно! У, яка я щаслива, як менi весело! (Б'є в ладошi, крутиться i пригортається до Котенка). Отамане пузатенький! Яка я тонесенька перед ним, мов хмелиночка! Аж нiяково! Ю р к о в и ч. Ну, яка пишна дитьо, яка чудова квiточка, аж страшно! (Проходить i перешiптується з Гирявим). К о т е н к о (пiдходить до Квятковськоï). А ви таки справдi гарнесенькi, славнесенькi (гладить ïй руку) i менi дуже до вподоби. К в я т к о в с ь к а (зазира в очi). Дядя ще й закохається? К о т е н к о. Ой-ой! Ще й як! Ви мене знаєте... А коли закохаюсь — i душу свою за вас положу... I Катруся оттак пiде вгору... К в я т к о в с ь к а. Аж сукнi буде тра надтачати? К о т е н к о. Хе-хе-хе! I на те буде рада... К в я т к о в с ь к а. Казала баба, як лiзла на граба, а грабок реп — i баба геп! К о т е н ко. Не бiйтесь — грабок надежний; другi швидше гепнуть, а ми стоятимем! Ввiходять в 3-ю уборну. Г и р я в и й (Юрковичу). Слухай, справдi: ти там нашрейбуй i про мене, що мов i сякий i такий... Ю р к о в и ч. Напишу, напишу. Г и р я в и й. А тепер упоïтельно? Гайда! Виходять. В И Х I Д V Кулiшевич i Квiтка. К в i т к а. Нема, нема ïï; я вже забiгав сюди... К у л i ш е в и ч. То, певно, ще дома: прийде. К в i т к а. А як слаба? К у л i ш е в и ч. То лежатиме, поки не встане... К в i т к а. Борони боже! I як ви так спокiйно? К у л i ш е в и ч. А що ж менi — на мур дратись чи землю ïсти? К в i т к а. Та за неï i пiд колеса вагона... К у л i ш е в и ч. Лягайте, коли є охота, а я не ляжу, як не люблю Марусю, а не ляжу... це вже вибачайте! К в i т к а. Та хоч би провiдали, що i як? К у л i ш е в и ч. Скажiть на милiсть! У його болячка, а я собi печену цибулю ложи! К в i т к а. У мене душi нема... К у л i ш е в и ч. Та що з нею станеться? Прийде — надивитесь... А коли пiд п'яти пече, то бiжiть та й провiдайте... К в i т к а (зiтха). Я до неï невхожий... К у л i ш е в и ч. Чому? Не пуска? К в i т к а. Та... сливе... те... К у л i ш е в й ч. А, он що! Певно, прошпетився? К в i т к а. Не знаю... ми перше... добре знайомi були... але от тепер ухиляється й розмовляти, мов чужа... К у л i ш е в и ч. Гм-гм! Не без причини... А я думала... Хiба той? К в i т к а. Хто? Що? К у л i ш е в и ч. Нiчого! Все будете знать — рано постарiєтесь. Кв i т к а. Скажiть-бо, голубочко! К у л i ш е в и ч. Чи ба, який солодкий! К в i т к а. Рiднесенька! Одкрийте менi очi... Я слiпий... я божевiльний!.. К у л i ш е в и ч. Та нiчого!.. От намiгся! А радi б були, коли б зглянулась? К в i т к а. Сказився б! К у л i ш е в и ч. Тю на вас! Ще й мене покусаєте! К в i т к а. Не до жартiв, не до жартiв менi. К у л i ш е в и ч. Бiдненький! (Показує на Маринку, що бiжить). Он у кого розпитайте, коли кортить. К в i т к а. Ага, ага! (Бiжить догнати). К у л i ш е в и ч (вслiд йому). Смали, смали халявки, вскочиш i в лабети! В И Х I Д VI Тi ж i Котенко та Квятковська. К о т е н к о (виходить з Квятковською). А вам би, Ганно Михайлiвно, i прибиратись пора. К у л i ш е в и ч. Не бiйтесь, я й так гарна. К о т е н к о. А як покришку перемiнимо, пiд другу пiдете? К у л i ш е в и ч. Дивлячись пiд яку: iнша так накриє, що й дихати нiкуди! (Входить в 4-ту уборну). К о т е н к о (пiдходить до 1-ï у борноï). Що се, Лучицькоï досi нема? К в я т к о в с ь к а. Така й вона, щоб загодя! То для нас, бiдних, i контракти, i штрафи, а для неï — нема! К о т е н к о. Для мене всi рiвнi. К в я т к о в с ь к а. Хто б говорив, а хто б слухав: то до мене ви пiдсипаєтесь з жарту, а я й мiзинця для вас супроти Марусi не варт — тiй i ролi найкращi, i уборна перва, i все... падам до ног! Бо боïтесь. К о т е н к о. Я? Боюсь? Та вона в мене ось де! Побачите, яку я ïй встругну штуку. К в я т к о в с ь к а. Ану-ну, серце! Докажи, що я мила! К о т е н к о. Гирявий! Гирявий! Гей! В И Х I Д VII Тi ж i Гирявий. Г и р я в и й (вискакує весело). Я тутечки! К о т е н к о. Оповiстiть — першою йде драма. Г и р я в и й. А я на водевiль... К о т е н к о. Тридцять раз вам казав: при драмi водевiль на кiнцi. Гирявий кинувся. Квятковська фиркнула i втекла. В И Х I Д VIII Котенко i Жалiвницький. Ж а л i в н и ц ь к и й (на порозi 2-ï у борноï). Слухайте, Савичу, ще Марiï Iванiвни нема? К о т е н к о. Менi нема дiла: мусить бути по контракту о сьомiй годинi; iначе — штрафi Ж а л i в н и ц ь к и й. Та чуднi ви якi! Хто з нас по контракту приходить? Всяк — по афiшi. К о т е н к о. Афiша бреше: водевiль завжди по драмi. Ж а л i в н и ц ь к и й. По руських трупах, а в нас — зроду. К о т е н к о. А я так хочу, i менi ти не указ! (Пiднiмає тон). Ж а л i в н и ц ь к и й. Так оповiстiть перше, то й знатимем, а коли афiша брехлива, то ваша вина. К о т е н к о. Не вчiть мене! Ще молоко на губах не обсохло! Ж а л i в н и ц ь к и й (пiдходить). Що-о? Кричать здумали? К о т е н к о (упавшим тоном). Я так... од природи... У мене такий голос... Що ж, мене поставлено режисером. Ж а л i в н и ц ь к и й. Так коли ви режисер, так не робiть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима). В И Х I Д IX Котенко та Лемiшка. К от е н к о. Готово? Завiсу! Всi на мiсця! Л е м i ш к а (бiжить злякано). Ох, господи! К от е н к о. Куди, старий? Л е м i ш к а. Надобность... книжки... К от е н к о. В будку! Л е м i ш к а. Только... листика... до книжки листика... Водевiлем пiдвели... водевiлем... Я прихватком... К от е н к о. До будки менi! Тут завiсу дали, а вiн... Л е м i ш к а. Да... возмутительно... Але я завжди i душею, i серцем... по гроб живота... К от е н к о. Годi базiкати! Гайда! (Повертає за шиворот). Л е м i ш к а. Не утруждайтесь... лечу, лечу! Я напам'ять... од палятурки до палятурки! (Бiжить). В И Х I Д X Лучицька та Маринка, потiм Жалiвницький. Котенко забачив — i за лаштунки. Л у ч и ц ь к а (задихавшись, вбiгає в 1-у уборну). Ох, як бiгла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опiзнилась? Ж а л i в н и ц ь к и й (з уборноï). Нi, тiльки що почали. (Iде до неï). Л у ч и ц ь к а. О? То я вспiю, — ще багато часу... мiй вихiд останнiй. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! I що се сталося! Ж а л i в н и ц ь к и й (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь... Л у ч и ц ь к а. Який же? Ж а л i в н и ц ь к и й. Квятковська. Л у ч и ц ь к а. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра... Ж а л i в н и ц ь к и й. Вiрте! Та вона готова вас в ложцi води утопити. Л у ч и ц ь к а. За вiщо б? Хiба за те, що я ïï люблю? Ж а л i в н и ц ь к и й. За те, що таланом забиваєте. Ви готовi за всiх головою наложити, а для вас то нiхто й пальця не врiже: про свою шкуру всяк дба, а в вiчi, звичайно, скалить зуби... Л у ч и ц ь к а. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такiй вiрi тяжко й жити! А я певна, що зовсiм поганих людей i нема, що обернiться теплим словом навiть до лиходiя, то i в його бог озоветься... Ж а л i в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не дiймайте вiри, то не зневiритесь. Л у ч и ц ь к а. I вам, значить, не дiймати? (Подає руку). Я й привiтатись забула! Ж а л i в н и ц ь к и й. I менi навiть. Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Нi, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрiднiша людина... та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зi мною сталося. Я не забуду до смертi тiєï першоï зустрiчi, коли я, божевiльна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одiгрiли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодiйнi сльози; ви показали менi нову путь, яка може загоïти врази... i я припала з захватом до нiг нового бога... Як же менi вас не любити? (Простягає йому руку). Вiн цiлує. Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви освiтили сей храм i стали в йому богинею. Але пробачте менi слово, — спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить. Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшнi. Я, признатись, i спiзнилась того, що боялась стрiнутись з Антоном Павловичем. Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви менi тiльки позвольте, то вiн i носа сюди не покаже. Л у ч и ц ь к а. Що ви? Хiба вiн менi що? Я не за його... Ж а л i в н и ц ь к и й. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся). Л у ч и ц ь к а. Ви й назвиська його не можете чути спокiйно! Ж а л i в н и ц ь к и й. Даруйте, не можу! Вiн, на мiй погляд, розбещений панич, занужений своєю нiкчемнiстю. Л у ч и ц ь к а. Сором, сором, мiй друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце... Антон Павлович не нiкчема, а чоловiк вельми освiчений i талановитий, з чесними, гуманними засадами... а що не при дiлi, — так у нашiй окружнiй темрявi передовiй людинi притулку нема... Ж а л i в н и ц ь к и й. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив i розум, i серце. А йому, ласуну, одна тiльки примха, однi хвастощi... Л у ч и ц ь к а. Не лайте ж менi його в вiчi: невже вам не жалко мене вразити, менi болiч зробити? Ж а л i в н и ц ь к и й. Згибло все! Ви закоханi знов у Квiтку! Л у ч и ц ь к а. Ой! Що ви? Звiдкiль така думка? Ж а л i в н и ц ь к и й. Закоханi, закоханi... правда? Л у ч и ц ь к а. Нi, нi!.. Не знаю... i не думала! Я задавила давнє... Ж а л i в н и ц ь к и й. Закоханi — i мови нема. Л у ч и ц ь к а. Що ви? Анi слова про те! Як ви умiєте людину збентежити... жарину кинути в серце. Ж а л i в н и ц ь к и й. Не рвiя в мене кричить: я вашим щастям щасливий... тiльки не йому вам його дати, а хiба поламати життя! I святе iскуство пiде до дiдька, i погине чудовий талан, замре, втiхи ради, висока душа, а Украïна знов сиротою зостанеться! Л у ч и ц ь к а. Борони боже! (Пауза. Далi жваво). Не бiйтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зiйду! Г и р я в и й (у дверi). Марко Карпович! Вихiд! Ж а л i в н и ц ь к и й (скакує). Бiжу! (Виходить за лаштунки). Л у ч и ц ь к а (хапаючись за серце). Якось здавило серце... Чи страх налетiв... чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку... (Пауза). Пусте!.. Зневага одна... Там ганьба... а!.. Далi, далi!! (Пауза). Нi нi! Не станеться... нiколи... задавлю! А дай ще менi, Маринко, вина... щось холодно. Маринка подає; Лучицька п'є нервово. Як думаєш, я на мерзоту нездатна? М а р и н к а.Що ви? Л у ч и ц ь к а. То-то ж! Так i думай, моя дитино! М а р и н к а. Авжеж... Ой, пора менi! (Вибiгає). Лучицька спирається на руки на стiл i здавлює ними свою голову. В И Х I Д XI Тi ж i Котенко та Безродний. Безродний iде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять. К о т е н к о (до Маринки, що вийшла з уборноï). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дiвчинка... настояща украïнка... i оченята як терен... Хочеш, буду ролi давати, актрису зроблю? М а р и н к а. Я б i не знаю, що... К о т е н к о. Так заходь, я начитуватиму... Г и р я в и й (пiдбiгає). Ваш вихiд. К о т е н к о. Тю! (Пiшов за лаштунки). Виходить з уборноï Кулiшевич i йде теж, проглежуючи ролю, на кiн. Б е з р о д н и й. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила. Л у ч и ц ь к а. Я? Що я?.. Сама безсила... Б е з р о д н и й. Безсила? Та од вас я тiльки й набираюся тiï душевноï сили i вiри, а то давно б уже витратився. I це саме дiло, яке менi було великим, тепер часами здається гноïщем, у якому вигодовуються i розплоджуються черви... Л у ч и ц ь к а. Вас знову, певно, образили чим? Б е з р о д н и й. Не мене, а мою вiру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щиростi у людини, — те мене рве! Л у ч и ц ь к а. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете... Люди як люди... Б е з р о д н и й. Людину-то я чую... От ви менi дорогi не таланом своïм, не тим, що на його збирається люд, а своєю ясною вiрою у людей i в святу справу, своєю чистою як кришталь душею... Л у ч и ц ь к а. Не хвалiть... не стою... Б е з р о д н и й. В вас про себе i думки нiколи нема... Л у ч и ц ь к а. Не хвалiть, не хвалiть... Не та я... Б е з р о д н й й. Ви нi перед якою жертвою не зупинитесь... Л у ч и ц ь к а. Не та я... не та я, кажу... Б е з р о д н и й. Та, та! Ви не одступитесь од рiдного дiла... Л у ч и ц ь к а. Голубчику, рiднесенький! Не знаю... Боюсь, щоб ви й у менi не зневiрились... Б е з р о д н и й. Зроду-вiку! Я тiльки тут i спочиваю душею... Л у ч и ц ь к а. Спасибi!.. Дай боже! От ви ще новий ланцюг, який мене в'яже до дiла... (Усмiхається). Глядiть же, щоб лиха сила його не порвала... (Хутко встає). Не вирве, не вирве, друже!.. Пора, мiй вихiд... (Виходить). За нею Безродний. (Гирявому). Менi, здається, з того боку? Г и р я в и й. Так, з третього плану. Лучицька iде за лаштунки, Безродний за нею. В И Х I Д ХII Квятковська та Безродний. К в я т к о в с ь к а (примiтивши Безродного, мов ненароком набiгає на нього з уборноï). Таточко? Ах, даруйте, простiть!.. Б е з р о д н и й. Вибачте: я винуватий, на дорозi стою... К в я т к о в с ь к а. Ох, як я перелякалася! (Бере. його руку). Гляньте, як серце стукотить... Б е з р о д н и й (не дає руки). Хiба я такий страшний? К в я т к о в с ь к а. Татко страшний? Таточко наш любий, цяцяний... а не страшний... Ой! Не дивiться на мене так, а то мене то морозом, то приском обсипа... Б е з р о д н и й. Чого ж то? Пропасниця? К в я т к о в с ь к а. Може. (Пригортається). Яка я манесенька перед татусеньком: мене як тато шубою вкриє, то й не видко... (Ховається за полу). Б е з р о д н и й. Не жартуйте так, розiгрiєтесь, та на холодний протяг, то ще вава буде... До побачення! (Вийшов). К в я т к о в с ь к а (вслiд). До Лучицькоï вже? А ми невгоднi! У, проклята! (Позира на кiн, а далi йде до своєï уборноï). В И Х I Д ХIII Котенко, Гирявий, потiм Кулiшевич. К о т е н к о (виходить з першого плану, прислухається, — не аплодирують). Що се вони? Сплять чи почумiли? (Пауза). Якесь дрантя в театрi! (Гирявому, що пiдбiг). Де Лучицька? Чого ïï не видко? Г и р я в и й. Пiшла тудою на вихiд... Он! Розлягаються оплески; крики: Лучицька!! Бра-во!! К о т е н к о (зло). Здурiли, чисто здурiли! Якiсь навiженi чи п'янi! (Гирявому). Де ви менi стiл поставили? А табуретка яка? Трохи не впав!.. Грошi брать знаєте, а пильнувати дiла — нема! Чого суфлеру не сказали, що од Скусителю мiй до Палайте, мрiï хрест? Г и р я в и й. Говорив... К о т е н к о. Чого ж вiн менi подає та й подає... Хор де? Чому не на мiсцi? Нехай тiльки накладуть, то захурчать i вони, i ви! Г и р я в и й (виходить). Ну, колись i я... хоч ограблю, а свою заведу! Кулiшевич виходить з кону з оплесками i криками: Браво, Кулiшевич! К о т е н к о. Га? Нова болячка! (До неï). Не надсаджуйтесь для гальорки, не передавайте кутi меду! К у л i ш е в и ч. Чи ви не проспались, чи хмiль ще не вийшов? К о т е н к о (виходячи за лаштунки). Не крутiть! К у л i ш е в и ч. Тю-тю! Та iще фiть-фiть! (Квятковськiй). Чи ти його, бува, чим не розсердила? К в я т к о в с ь к а. Кого? Тата? К у л i ш е в й ч. Та нi, отого кабана! К в я т к о в с ь к а. А що? К у л i ш е в и ч. Сказився чисто, аж пiнить! (Пiшла до уборноï, а далi з неï виходить). В И Х I Д XIV Тi ж i хор. Г и р я в и й (розставляє хор за лаштунками). Панове, будьте ласкавi, анi писнiть! Уваги найбiльше: ви ж починаєте за кулiсами... так щоб разом, по одному маху... Та, бога ради, анi пари з уст... Котенко лютий — всiх розпудить. Дивiться всi на мене — i вмент! (Обходить i прислухається до суфлера). Р я б к о в а (впередi). А що, знайшла кватирю? Б о г д а н и х а. Знайшла, та така... Р я б к о в а.А що в мiсяць? Б о г д а н и х а. Вiсiм за паскудство... Р я б к о в а. А нам i борщ чудесний дає з бараниною, з салом. П е р ш и й х о р и с т. Ну й голова, аж крутиты Д р у г и й х о р и с т. Довго кружляли? П е р ш и й х о р и с т. До свiту... Нi, аж до обiд! Д р у г и й х о р и с т. А рябий всю получку процвиндрив!.. Спочатку ближнi, а далi й усi розсмiялися. Саме тодi Гирявий махнув: однi вступили, другi спiзнились, третi почали iншу пiсню. Вийшла кацен-музик. Г и р я в и й (схопившись за волосся). Ай! Зарiзали!! Хор так i пiшов, а на кону вже поправився. В И Х I Д XV Тi ж i Котенко. К о т е н к о (пiсля добрих оплескiв i крикiв браво виходить усмiхаючись). Ага! Прочумались-таки! (Знову виходить). Нi, публiка в театрi iнтелiгентна! (Гирявому). От сьогоднi хор добре вступив. Спасибi! (До хору, що ввiйшов). Молодцi, хлопцi! (Квятковськiй). Ну, моя квiточко, заткнiм лихо за пояса та на злiсть ворогам... Ну, боже благослови! (Возлагає руку). Квятковська вибiгає з легеньким оплеском. О? I єсть! К у л i ш е в и ч. Чого ви на мене визвiрились? К о т е н к о. Хе-хе-хе! На вас i визвiришся, як вищирите зубки... К у л i ш е в и ч. Атож: не кладiть пальця в рот... К о т е н к о (гладить ïï по плечу). Кусаний уже, моя люба! К у л i ш е в и ч (виходячи на кiн). Отак краще: ласкаве телятко двi матки ссе... К о т е н к о (вслiд). Менi, бiдному, хоч би одна, та добра! В И Х I Д XVI Котенко, Лучицька, Кулiшевич, Квятковська, Гирявий та хо р. К о т е н к о (зачувши грiмовий оплеск). А! Це знов отiй примадоннi? От каторжна, гадюка чортова! (Знову грiм). Розчавив би, щоб i мiж ногами не плазувала! (Знову оплески). Тпху! Пропадiть ви пропадом! (Iде сердито до уборноï, зрива парик). Якi се ти менi парики даєш? Просто рощитать, та й уже! Лучицька виходить з букетом. Крик за лаштунками: Лучицьку, Лучицьку! З-за лаштункiв виходить Кулiшевич, Квятковськаi хор. (З уборноï). Квятковська, на вихiд! Г и р я в и й. Лучицьку кричать. К о т е н к о. I Квятковську — я чую. Випустiть двох. Г и р я в и й. Лучицька i Квятковська, на вихiд! Даю! Виходять. Крики: Браво! Лучицька, Лучицька! Дехто: Котенко! Лучицька i Котенко! Виходять. Крики: Браво, браво!! Лучицька Solо! К о т е н к о (хмуро). Випустiть ïï, та й годi! Бiльше нi разу! Готуйте картину! Дзвiнок! Г и р я в и й. Лучицька! Даю! Страшний оплеск i крики. Л у ч и ц ь к а (з букетом i вiнком iде до уборноï). Ху, утомилася! Голова горить... серце ниє... мов пережила страшну годину... А проте i втiха тремтить... {Маринцi, що за нею увiйшла). Води менi, голубко, i одеколону. На кiн виходить i публiка розмаïта. В И Х I Д XVII Тi ж та Антипов, Юркович та молодь. А н т и п о в (пробираючись важно до уборноï 1-ï). Прекрасно! Чудесно! Ансамбль превосходныq!.. Все на своих мостах... Одобряю, одобряю. (Подає на ходу Котенку i Кулiшевич руку). Ю р к о в и ч (вийшов з дальньоï уборноï, хитаючись). Неподражаемо!.. Антик! Мы малороссы! Рrachtvoll!.. Сharmant Delicieux!* (*Чудово! (Нiм.) Прекрасно! Чудово! (Франц.)) И все не она, а мой друг Котенко... потому — крот... и Гирявый, ура!! Г и р я в и й (сiпа). Що ти? Антипiв он! Ю р к о в и ч. О? Громовержец!.. Испаряюсь! (Ховається). А н т и п о в (у дверей № 1). Можно? Л у ч и ц ь к а. Войдите. А н т и п о в (входить). Великолепно! Очаровательно! Вы целая прелесть! Ручку, ручку позвольте! Л у ч и ц ь к а. Вы довольны? Очень рада. А я боялась, что будете бранить... я сегодня как-то расстроена... А н т и п о в. Вы сегодня восхитительны, моя дива! За одно только журю и буду журить: грех, большой грех! Для такого таланта рамки малы; он рвется из них, а они давят... Мелко, мелко для вас! Поймите зто! Пора на широкое, могучее море! Л у ч и ц ь к а. Море пустынно й нелюдимо, на нем и затеряться, и утонуть легко; родная ж речка с зелеными вербами и безопаснее, и симпатичнее. А н т и п о в. Полноте ребячиться; вам и моря мало... океан вас ждет безбрежный... Нет, я теперь от вас не отстану... Л у ч и ц ь к а. Я хоч й робка, но упорна... М о л о д ь (входячи). Непорiвнянна! Пишна! Богине наша! Браво!! (Аплодують). Л у ч и ц ь к а (розчулено). Дякую, дякую, моï любi! Спасибi, голуб'ята, за щирiсть! Нате вам на спогад! (Роздає з букета квiти). Всi цiлують ïй руки. В с i. Спасибi! Слава! Слава!! А н т и п о в. Ну, теперь и меня придавят... Эх, юность горячая, — завидно!.. Пропустите хоть ветерана! (Пробирається). К о т е н к о (в дверi). Господа, полиция запрещает... Прошу вас! Зто беспорядок... Сейчас начало! (Гирявому). Давайте занавiс. (Сердито своïм). Завела чисто содому! К в я т к о в с ь к а. Ще й не те заведе! К о т е н к о. Господа, прошу очистить сцену! Метушня. Дзвiнок. Всi виходять. Котенко i Квятковська — за лаштунки. В И Х I Д XVIII Лучицька та Квiтка. Л у ч и ц ь к а (тре собi одеколоном виски). Як дрижить у мене все... Яка радiсть, яка втiха висока!.. Якого ж ще раю? Одваги, Марусю, бiльш одваги i сталостi! I доля нас не злама! (Виходить на передкiн). К в i т к а (пiдбiга з букетом). Царице моя! Провiдна зоре! Ви окували мою душу, сп'янили... Л у ч и ц ь к а (збентежено). Тихо, бога ради... Нi слова, Антон Павлович, нi згука! Минуле зосталось за нами: воно нас не дожене, та й ми до його не вернемось... К в i т к а. Чому не вернутись, чому? Л у ч и ц ь к а. Шляхи нашi розiйшлись. Г и р я в и й (пiдбiга). Ваш зараз вихiд. Л у ч и ц ь к а. Чуєте? Он що зове i тягне мене! Он чия тепер я рабиня! (Показує рукою на кiн). Квiтка схопився за голову. Завiса ДIЯ ДРУГА Середина розкiшного покою в готелi. Дверi просто — вхiднi, направо — до кiмнати. По стiнах вiнки; на столах i усюди багато коштовних речей. В И Х I Д I Палажка, Марина, потiм лакей. М а р и н к а (за чаєм). Сьогоднi Маруся краще спала, а то тi двi ночi анi на крихiтку: то руки лама, то уставиться i дума щось, дума, анi озоветься. П а л а ж к а (п'є з мисочки). I що ïй сталося? Чи не зобидив хто? А може, наврочив? Так нi: всi забiгають, навiдують, i великi й малi, — всi зажурилися... М а р и н к а. Ох, не всi, не всi: Квятковська аж скаче, та й Юрiй Савич радий, помiчаю. П а л а ж к а. Ох, отi кiятри, пропади вони пропадем! Тiльки з чортами єднання. Всяк тобi з ними наклада. Примажеться, прибереться i почне перед миром ламатись: i регочеться, i спiва, i танцює, i плаче, i репетує... А тi радiють, гукають, ляскають... один грiх i спокуса! (До лакея, що стукнув дверима). А ти не грюкай дверима! Л а к е й. Невозможно основательно ногою: руки заняты-с. П а л а ж к а. Принеси масла й сметанки. Л а к е й. Сметаны нетути. М а р и н к а. Не сметаны, а сливок. Л а к е й. Сливок? Понимаем; сейчас. (Виходячи). А то сметаны! Сметана одно положение, а сливки другое. П а л а ж к а. А сливки в нас на деревi ростуть! От ще вовна! Ти йому по-християнськи, а воно тобi зуби скалить! М а р и н к а. Ситницi нема, а Маруся любить з маслом... Збiгаю та куплю. (Одягається й iде). В И Х I Д II Палажка i лакей. Л а к е й (приносить сливки). Извольте-с; материал первого сорта. П а л а ж к а. Ще хвастається. (Розгляда). Оце первий сорт? Охота по цих городах ïздити та клопiт на голову брати! Л а к е й (виходить). Известное дело: деревенщина — репа, а город — фантазия! П а л а ж к а. Тпху на твоє пiр'я! Стук у дверi. Хто там? Тихше? Чого ви, пане? Вона просила, щоб ïй покiй дали. В И Х I Д III Палажка i Квiтка. К в i т к а (в дверях). А як ïй, няню, голубочко? П а л а ж к а. Мов краще б то, а то так налякала! К в i т к а (переходить в кiмнату, поблиз дверей). Няню, вiрте, я цi три днi трохи рук на себе не зняв: сюди прибiжу — не пускають, питаюсь у того, другого — нiхто нiчого певного не зна, в театр кинусь — там тiльки шиплять, iроди, та брехнi точуть, та зуби скалять... П а л а ж к а. Там так-таки! А вам же, пане, що? Запалились, i тепер з розуму зводить? Так i не пущу тебе до неï, не допущу. К в i т к а. Няню, рiднесенька, тепер не те, тепер я гину. Порадьте ж мене, чим менi в Марiï Iванiвни ласки добути? Я по щиростi... жоною, перед богом жоною хочу узяти... П а л а ж к а. Коли з богом, по щиростi, то друге... Тiльки як матiр ваша — чи згодиться? Панi велика! (Переходячи в супротивний бiк вiд кiмнати Лучицькоï, на передкiн). К в i т к а. Мама мене любить... я один... не одмовить... Звичайно, тiльки театру не дозволить. П а л а ж к а. Та за це ще подякувати; а я боюсь, щоб не збаламутили дитини, бо я за мою ягiдку сама оцими старими руками задавлю всякого... К в i т к а. Та я росi на неï впасти не дам! П а л а ж к а. А глянь менi у вiчi, кажи правду, як на сповiдi. К в i т к а. Кохаю, няню, не тямлюсь навiть... Тiльки вона мене... ох, горенько тяжке! Скажiть менi, сивесенька, може, вона кого коха... Отого Марка... не помiтили?.. П а л а ж к а. Господь ïï зна... так нi, нi! Марко, справдi, i перервався б за неï... а вона, кiлько раз чула, каже йому, що має за брата, за друга, та й годi... Так, так! К в i т к а. Нянечко, лелечко! Ви одживили мене... Я б i птичого молока для неï дiстав. П а л а ж к а. Птичого? Що то як молодий хлопець запалиться, та ще панич: цiлий свiт кида пiд ноги, а потiм i шматка хлiба жалує... К в i т к а. Нехай на мене всi напастi i лиха, коли я яку кривду вчиню! Поможiть менi тiльки, бабусю, поможiть, голубочко: ви як мати ïй, ви можете порадити... Нехай хоч пустить мене, хоч дозволить перекинутись словом... П а л а ж к а. Скажу, скажу. Вона добра дитина: не бiйся, соколе, та богу молись, то все вийде на добре. К в i т к а (цiлує ïï в голову). Бабусенько! Озолочу... вiк за вас молитимусь... Л у ч и ц ь к а (iз спальнi). Хто там? П а л а ж к а. Та то я... Iди з богом! Тихо! К в i т к а. Передайте ïй до рук. (Дає листа). В И Х I Д IV Палажка, Жалiвницький i Маринка. Жалiвницький в дверях спiткався з Квiткою i скам'янiв. Ж а л i в н и ц ь к и й (нянi). Чого ви, бабусю, панича отого пускаєте? Адже заказано? П а л а ж к а. А ти менi що за хазяïн? Ж а л i в н и ц ь к и й. Таж Маруся слаба... ïï турбовати не слiд. П а л а ж к а. Не вчи, не вчи! Бач, чого пускаєте, стурбують... А сам чого рипаєшся? Коли нiкого, то й сам не ходи... М а р и н к а (спалахнувши). Як? Щоб Марк Карпович не приходили? Що ви, няню? Марусi вони та i всiм... П а л а ж к а. А надто тобi — нема й рiднiшого. М а р и н к а. Няню... як таки... П а л а ж к а. А так: шила в мiшку не втаïш, а тiльки не в своє дiло втручається... Чого пускаю? Дiло єсть, то й пускаю: менi Маруся не чужа... Ж а л i в н и ц ь к и й. Няню, пробачте; я не хотiв вас образити; я знаю, що ви Марусi за матiр... П а л а ж к а. То-то ж! А то: чого пускаєте? Дiло єсть, то й пускаю... Ж а л i в н и ц ь к и й. Та не вiрте отим розбещеним панам... П а л а ж к а. Чом не вiрити? Чоловiк поштивий, статечний... Чого пускаєте? Того, що хочу... Л у ч и ц ь к а (з кiмнати). Няню, що там? П а л а ж к а. Зараз, зараз iду! (Бере сукню i йде). I ти чоловiк добрий, нема що... А то чого пускаєте? Ж а л i в н и ц ь к и й. Бурчить-таки; зобидилась... М а р и н к а. Няня як розсердиться чим, то нешвидко втихомириться... i вже тодi не спиниш — що слiд i що не слiд скаже: хоч би й про мене... Ж а л i в н и ц ь к и й. Хiба вона видумує про вас? М а р и н к а (засоромилась). Нi, не те... але для чого? Кому iнтересно? Мало що в кого не болить! Ж а л i в н и ц ь к и й. Хороше у вас серце... (Хоче вийти). М а р и н к а. Куди ж ви? Маруся зараз вийде... Ж а л i в н и ц ь к и й (глянувши на дзигарi). Репетицiя швидко: спiзнюсь. М а р и н к а. I менi б треба: Марусi лiпше... Ж а л i в н и ц ь к и й. Слава богу. То й ходiм. М а р и н к а. Так я зараз! (Побiгла до кiмнати). В И Х I Д V Тi ж i Юркович. Ю р к о в и ч (влiта). Що? Як? Нiчого? Га? Нема... Отруïлась? Ж а л i в н и ц ь к и й. Чи ви не сказились? З чого б же вона, борони боже... Ю р к о в и ч. А знаєте, всякого бува... пригода... чоловiк часом не сподiвається, i раптом — пуф! Ж а л i в н и ц ь к и й. Остатнього завжди стерегтись треба i держать язик за зубами... Ю р к о в и ч. Що зуби — пусте! Але в чiм непорозумiння? Какой мотив атого таинственного исчезновения: закулисный или личный? Чи привереди, чи слабiсть, чи... Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви найкраще зробите, як дасте Марiï Iванiвнi спокiй, найкраще — i для неï, i для себе... Ю р к о в и ч. Вибачайте, я хутко, не забарю часу... я нишком... В городе, знаете, разнеслись слухи, странные, неприятные.... даже, если хотите, двусмысленного чего-нибудь. Кому же их проверить и исправить, как не нам? (Захлебываясь). Мы — стражи общественной совести, мы заведуем ее мнением, мы направляєм симпатии; на нас лежит злоба дня... Мы должны профильтрировать всякого новости и подносить публике оздоровленную пищу. Наконец, в интересах Марьи Ивановны... задля вигоди ïï треба провiяти, просiяти плiтки... Ж а л i в н и ц ь к и й. Або наплодити ïх iще бiльше? Ю р к о в и ч. Сохрани бог, борони боже! Що ви? Ми малороси? Ми тiльки за правду! Ж а л i в н и ц ь к и й. Так, так! Побiльше брехень надряпати та по трояку за стрiчку зцарапнути... Ю р к о в и ч. Но-но! Який грубий матерiалiзм! Хто каже: всякому праця коштує, всяк за гешефт мусить мати... Але суть i вищi потреби... i я до Манi Лучицькоï дуже прихильний... i менi боляче... да, мне больно, если Котенко желает унизить ее, стремится выдвинуть какую-то посредственность, эту Квятковскую, коли розпускають чутку, що нiби Лучицька теє-то, як його... Ж а л i в н и ц ь к и й. Що-о? Що кажуть? Ю р к о в и ч. Так... я не од себе... а просто не варто... Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете! (Наступа). Ю р к о в и ч (злякано). Не варт! Мало що з язика не спаде... Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете, iначе матимете дiло зi мною! Коли почали, то скажете! Ю р к о в и ч (одступа). Та пусте... рiшительно... Ж а л i в н и ц ь к и й (грiзно). Ну? Я не жартую. (Удержує його). Ю р к о в и ч. Тiльки це не я... не я... а чув... Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну! Ну ж! (Бере за плече). Ю р к о в и ч. Кажуть... тiльки не я... нiби Лучицька... вiрте, не я... перше з вами, а тепер хтось другий... ну i сварка... ну з того й не гра... Ж а л i в н и ц ь к и й. Лучицька! А? (Трясе його). Дякуй бога, що ти тут! Ю р к о в и ч. Позвольте... сделайте милость... оставьте... не я! Ж а л i в н и ц ь к и й. Я знайду, хто це виблював... i знай, що тому чи тобi — не животiти... Ю р к о в и ч. Ферфал!.. Пожалуста... Ой! Заспокойтесь! Ж а л i в н и ц ь к и й (трясе його). Не жи-во-тi-ти! (Вийшов). Ю р к о в и ч (пiсля паузи). Уф! Хорошого положекие нашего брата репортера? Патрон гвалтом требует новостей и новостей: подноси ему всю подноготную, вкрадывайся в душу людскую, вьпытывай, на последний конец — ложись, рожай ему й подавай! И что за зто? Три копейки от строчки! И за три копейки всякий на тебе лезет корректировать, — хорошо? И рискуй своим благообразием, — отлично? Мало этого: выберется вот этакий собака й попробует в гроб вогнать... й вгонит. Что ему? Вгонит! Там кулак... хай його маму мордує!.. А? Антик? Нi, цум тейфель! Буду проситься в фельетонiсти, — все-таки меньше риску!.. В И Х I Д VI Тi ж i лакей, потiм Палажка. Л а к е й (в дверях). Еще не отпили... Ю р к о в и ч (потай). А что, братец, не заметил, не ссорились здесь? Вот с актером, что вышел? Л а к е й. Не могим знать. (Пiшов). П а л а ж к а (виходячи). А ти, брехунець, чого влiз? Iди, iди собi геть! (Випроваджує за дверi). Ю р к о в и ч (на ходу). Мужва! В И Х I Д VII Лучицька, Палажка й Маринка. Л у ч и ц ь к а (сiда й налива каву). Кого се ви так, няню, церемонно? П а л а ж к а. А того, що нишпорить та тiльки плiтки плете... От що цуциком за товстим паном бiга. Л у ч и ц ь к а. Юрковича? Чого ж ви на його так? М а р и н к а. Не люблю отого пiдбрехача! Л у ч и ц ь к а. Бiдний! (Жметься). Як тут холодно... Коли б розпалити коминок... Няню, подзвонiть! П а л а ж к а. Чого там дзвонить: хiба в самоï рук нема? (Запалює дрова). Л у ч и ц ь к а (Маринцi, що накида на неï шаль). Хто був тут ще? М а р и н к а (надiва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забiгали про ваше здоров'я провiдати. Л у ч и ц ь к а. А! Того ти й розчервонiлась... А ще, крiм Марка? М а р и н к а. Не знаю; я бiгала за хлiбом... Л у ч и ц ь к а. I через Марка нiкого не бачила... Куди це ти? М а р и н к а. На репетицiю; боюсь спiзнитись. Л у ч и ц ь к а. Все одно — Марка не доженеш. М а р и н к а. Та хiба я... (Припада i цiлує Лучицьку). Л у ч и ц ь к а. Знаю, знаю, що i серце б своє надвоє для його розiрвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, цiпонько! (Обнiма). Я тобi, серце, раю: подалi будь од того лиса Котенка, а виходь замiж за Марка, тодi нiхто не зачепить. М а р и н к а. Господи! Менi? За пана Марка? Л у ч и ц ь к а. А що ж? Не була б, може, рада? М а р и н к а. Та чи я ж смiю й марити про такий рай? Та я ïхнього й мiзинця не стою! Л у ч и ц ь к а. Не принижуй себе: твiй талан iще в пуп'янку, а серце в тебе золоте. М а р и н к а. Марусенько! Ненечко моя! Та вiн же й не згляне на мене: я для його абищо... його серце цiлком у вас... Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, надiла окуляри й пiшла в спальню. Л у ч и ц ь к а. Нi, голубко: i вiн, i я... як брат i сестра, як друзi... Про кохання не може бути й речi... М а р и н к а. Чого ж то? Хiба пан Жалiвницький... не красень?.. Та лiпшого ж i на свiтi нема, а добрий який, артиста який — а! Сонечко перед ним темне! Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш... (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда... але ми побратались, i про iнше — рiч мертва... Та ще й те: сiм'я — це закуток скритий, а iскуство веде нас до всесвiтнього храму; у шкаралущi сiмейнiй ми служим тiльки собi чи своïм дiтям, а у працi художнiй ми повиннi людям служити, цiлком себе оддавати миру, громадi. Для того-то сiм'я i не може миритись зi сценою, бо одна однiй буде шкодити: або зрадиш дiтей, або зрадиш громадську одправу... Маринка розводить руками i виходить не розумiючи. В И Х I Д VIII Лучицька i Квятковська. К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринцi). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мiй! Вона вже тут, моя Муся! (Обнiма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цiлує). Чи вiриш, не мала часу забiгти, — замучили, просто замучили: i там грай, i там грай... Л у ч и ц ь к а. Тобi ж краще — обiграєшся. К в я т к о в с ь к а. Ну його! Менi аби менше... менi краще люлi... Л у ч и ц ь к а. Катрусю! I тобi не сором з такою недбалiстю до сцени касатись? К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя i отой противний... Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись). Невже? К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замiшавшись). Моя Марусенько, моя цiпонько! (Цiлує), ïй-богу, брехня! Я тобi пiсля шепiтну, хто менi до вподоби... (Буцiм збентежено). Так отой смiв менi нав'язувать твоï ролi... а я й руками, й ногами... Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тiльки дбай. Не все ж тобi реготух та цокотух грати, треба й до поважнiшого братись... К в я т к о в с ь к а. Пiсля тебе? Пiсля Лучицькоï? Та швидше вмру! Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хiба моï ролi заказанi? К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю i стати на глум, на публiку! Йому то дарма, а менi яке катування! Ти — як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цiлує). Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вiчно на ролях, — я можу й вийти... К в я т к о в с ь к а (радiсно). Як? То правда? У нас чутка йде... Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись... К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). I не думай i не гадай: ми без тебе загинемо... Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася... Так тому правда, що той хапа? Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити? К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Пiдморгнула). Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобi в голову впало? К в я т к о в с ь к а (пiдморгуючи). Бач, мене дорiкаєш, а сама подрузi не хочеш признатись. Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годi, не пустуй! То чиïсь жарти чи плiтки: нiхто мене не вхопить i з мого шляху не зiпхне! Чи тут, чи iнде, а я мого свiточа з рук не впущу! К в я т к о в с ь к а (лукаво). А свiточ хiба помiша? Байдужiсiнько! Л у ч и ц ь к а. Тобi жарти, а менi боляче... К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду бiльше! (Цiлує). Так ти на масницях грати не будеш? Л у ч и ц ь к а. Не знаю. К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицiю бiгти... А ми всi так за тобою, так за тобою... мов у жалобi... Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потiш! Обнявши, виходить, але зустрiчається в дверях з Кулiшевичкою й зупиняється. В И Х I Д IX Тi ж i Кулiшевич. К у л i ш е в и ч. Куди розiгналась, дзиго? Постривай! (Лучицькiй). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всiх налякала... (Обнiма). Змарнiла, змарнiла... Ну i чого б ото, Марусе? Л у ч и ц ь к а. Так чогось... простудилась, певно. К у л i ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що нiби посварилась... Л у ч и ц ь к а. З ким? К у л i ш е в и ч. Та, не тобi кажучи, чи з Жалiвницьким, чи з Квiткою... К в я т к о в с ь к а. З Квiткою, з Квiткою. Л у ч и ц ь к а. З якоï речi? Це мене просто iритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги i другого вплутувати... (Скида шаль i вiялом почина махать у лице). К у л i ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, вiн, нещасний, ника усюди, як тiнь сновига... ну, так вони i постерегли... К в я т к о в с ь к а. Та й Жалiвницький волосся собi рве... Л у ч и ц ь к а (нiяково). I не нещасний, i не сновига... а тiльки у кожного очi великi: всякому до мене дiло, всяк хоче покопирсать у чужому серцi... К у л i ш е в и ч. Та цур йому, годi! Не варт i гнiватись! (Обнiма). От приходь на сцену, так всiм i роти зацiпиш! Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю... сили нема. К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись. К у л i ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сiпа ïï). Ох, нiколи, треба бiгти... (Цiлує). Тривай, i забула! Ще менi отой гладкий нав'язав до тебе листа... Чи не згубила?.. К в я т к о в с ь к а (постерiгши, мiмiкою). Ну, менi пора! Бувайте! (Хутко виходить). К у л i ш е в и ч (пошукавши). Ось вiн, ось! Л у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? Без вас зовсiм свободно обiйтись можна. З Квятковською пiде увесь репертуар... щоб тiльки ви заявили... Я кручу та деру носа? К у л i ш е в и ч. Що вiн, белени об'ïвся, чи що? Л у ч и ц ь к а (чита). Ви за чужою спиною тiльки й турбуєтесь своïми сердечними справами (Рве листа). Та як вiн смiє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче). К у л i ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хiба ти у його служиш, хiба йому чим повинна? От проклятий! Ще менi такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вiчi! Це його Катря пiдстроïла. Л у ч и ц ь к а. Не може бути... Вона тут жаловалась... К у л i ш е в и ч. Вiр отiй пройдi! Л у ч и ц ь к а. А, все ïдно! Скажи йому, — я не можу писати, — що я кидаю сцену: хай роздає ролi кому хоче... а хай до мене своïми брудними руками не касається... К у л i ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшiх Безродного, безневинного чоловiка. Л у ч и ц ь к а. Є всьому мiра: не можу ж я таких образ зносити. К у л i ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко... Л у ч и ц ь к а. Боже мiй! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплi — i така вдяка! К у л i ш е в и ч (обнiма). Голубонько, рiднесенька! Та я сама йому за тебе очi видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить). Л у ч и ц ь к а (по виходi). Няню! Дайте менi краплi... там на столику... В И Х I Д Х Лучицька i Палажка. П а л а ж к а (подає). Знов не гаразд? Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть i оправитись? П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобi, квiточко, лист... (Шукає довго). Л у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплi, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що вiн? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Якi палкi слова... вогнем писанi... займають серце... зневажене, розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неï, рида). П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що? Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Нi, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мiй ясний розцвiт талану вкинув заразу... П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та вiн тебе без пам'ятi коха, вiн тебе свата тепер. Л у ч и ц ь к а. Хiба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мiзерiєю, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе... П а л а ж к а.Та в чiм перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь замiж, квiточко, — в тiм i порада! Л у ч и ц ь к а. Нi, няню: в тiм не порада, а зрада! П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти? Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада! П а л а ж к а. Яка? Кому? Л у ч и ц ь к а. Боговi! Вiн мене надiлив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втiхою... i я хитаюсь, хитаюсь уже... П а л а ж к а (хрестить ïï). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб — то свiтова рiч; святе вiнчання — од бога... То ж отi твоï кiятри — од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я подiлося? Все у цiм пеклi згорiло! Л у ч и ц ь к а. Няню! Се дiло велике i чисте: воно наставля на розум людей, проводить високi думки... П а л а ж к а. I не кажи! I не второпаю, i слухать не хочу! Дворянська, панська дитина — i таке... чисто безсоромний сором i грiх! I щастя тут тобi не буде нiколи! Що тобi з того, що заляскають, — утiха велика? Ну, гостинцi ще, як дорогi, то нiчого собi, нехай; а то бiльше вiниччя кидають... Тпху на ïх, та й годi! (Пiдходить, ласкає, цiлує). Послухайся мене, зiрочко, — я ж тебе так люблю, — залиши оте все i виходь замiж за чоловiка поштивого, закоханого; i його ж тобi богом послано... i твоя матiнка на тiм свiтi порадується. Заживете собi ладком; буде у вас, як у вiночку, в господi; розквiтнеш ти знову в розкошах та в божiй любовi; дiточками-янголятками втiшатимешся; я ïх доглядатиму... Та якого ж ще тобi раю? Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене... П а л а ж к а. Та що там на твоï примхи вважати! Приведу його... вiн тут... змагайся сама з ним. Л у ч и ц ь к а (вслiд). Няню! Стiйте! Пiсля... Я тепер знервована... (Пiдбiга до дверей). Не чує... аж побiгла! (Вертається i пада в знемозi на крiсло). Що ж менi робити? Душа пошарпана... розум в боротьбi слабне... а тут... (на серце) ричить щось: Щастя, щастя! (П'є краплi). Та де ж воно? Де воно справдi? Чи в широкiй славi, чи в схованцi власнiй? Одне тiльки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набiк втiхи! (Пiдводиться). В И Х I Д XI Лучицька i Квiтка. Л у ч и ц ь к а (держачись за крiсло, хитається). Ви? Ви тут? К в i т к а. Я. Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала... К в i т к а. Над силу... Л у ч и ц ь к а. А менi б то за жарт?? К в i т к а. За що ж? Нащо ж? Л у ч и ц ь к а. Щоб не пiти за вiтром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве... К в i т к а. Стiйте, не женiть мене... Л у ч и ц ь к а (опускається в крiсло). Сiдайте, Антон Павлович! К в i т к а (по паузi). Якi ви стали супокiйнi, самовладнi... Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетлiло на попiл... К в i т к а (зложив обидвi руки). Єдиная, єдиная! Л у ч и ц ь к а. Ви знову... К в i т к а. Я... я... зараз... (Закрива руками очi). Даруйте... несила... (П'є воду i з сльозами в голосi). Тепер тiльки... я зрозумiв, що ви для мене i свiтло, i радiсть, i щастя! Без вас — темрява... Я не здолаю бiльше... У мене горить все... Майте жалiсть! Ох, для чого доля звела мене з вами? Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одiпхнули ту долю? Я тодi була дитиною, ймовiрною, щирою, i, свiте, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць... Скажiть ви менi тодi одне тепле слово, i я б за вами на край свiту побiгла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила яснiсть i вiру, я напилася отруйних слiз... Я, нарештi, пiзнала нове життя, повне i обов'язкiв високих, i широкоï втiхи... К в i т к а. Даруйте, простiть, забудьте! Чи я розумiв тодi що? Ну, був обурений гордощами, слiпий був, божевiльний, безглуздий; думками за хмари лiтав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... i постерегти не змiг, що в польовiй квiточцi — всi пахощi життя, вся краса миру, вся божа правда! Л у ч и ц ь к а. Не те... а не постерегли ви серця, яке б за вас i в вогонь, i в воду пiшло... А! Що там згадувати? Боляче тiльки, що ви одсахнулись вiд мене так згорда!.. А! Як боляче! К в i т к а. Або простiть, або убийте одразу! Не карайте тiльки ганебою. Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь... я навiть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тодi легко було мене i згубити... Я себе не тямила, дитиною була. К в i т к а. Марiє Iванiвно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своïм холодом! Не топчiть ногами!.. Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мiй! Iдiть, iдiть! Я молю вас... У менi щось надломилось... К в i т к а. Не женiть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажiть менi: Умри! — i умру, без вагання умру! Чи вiрите — нi спокою, нi сну... I день i нiч — все про вас... про тебе: очi заплющу — ти, розплющу — ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Падає на колiна, цiлує ïй руки, колiна). Радiсть моя, щастя моє! Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я пiду... Це зневага! К в i т к а (рве собi волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й менi! Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога... К в i т к а (бере за руку i шепотом). Тiкаймо звiдсiль... Я готовий на все... яку хочеш покуту... Тiкаймо з цього чарiвного, але й чадного кутка, де на виду гримованi ухмiлки та пiдведенi очi, де усюди i почуття фальшиве, i мова облеслива та зрадлива... Л у ч и ц ь к а. Нi, я вiрю в сцену! Я вiрю в ïï високу вагу: вона мене ласкою вiдiгрiла, i я мушу ïй послужити! К в i т к а. Марусе! Тiкаймо звiдсiль! Я тобi дам другий рай: жоною моєю, дружиною вiрною зi мною тiкай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обiв'ю коханням, я тебе сп'яню ласками... Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе i бездольне в нас серце: i образи дарує, i все нудиться за минулим... Ой, що менi з цим катом (на серце) чинити?! К в i т к а. Марусе! (Притягаючи ïï стан). Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б менi хто помiг вас з пам'ятi викинути, я б щаслива була! К в i т к а (обiйма ïï), Марусе! Квiточко! В И Х I Д ХII Тi ж i Антипов. А н т и п о в (за дверима). Можно войти? Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадiвши). Можно, можно. К в i т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся? Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай... К в i т к а. А, так кiнець! Лучицька скрикнула, а вiн зупинився як вкопаний. А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему). Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки... А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного? Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квiтку). А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, — я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, — зто сила вещей. Квiтка поривається вийти; але пiд час реплiки пiшов непомiтно в спальню. Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квiтки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь — эгоизм... А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче... Л у ч и ц ь к а (все бiльш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм — неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбiк). Куди б вiн дiвся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли... А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду... Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибi! Щире наше спасибi за ваше участие... (Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбiк). Нi, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым! Чути стук. Ай! БожеЕ! А н т и п о в. Что с вами? Л у ч и ц ь к а. Выстрел? А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь. Л у ч и ц ь к а. Правда? А н т и п о в. Верьте! Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться... Здесь я — оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа... А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна... Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням i навiть сльозами в голосi), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я... Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже... А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе? Л у ч и ц ь к а. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену... А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца. В И Х I Д ХIII Тi ж i Палажка. Л у ч и ц ь к а (нянi, що ввiйшла). Не бачили Антона Павловича? П а л а ж к а. Нi, не виходив. Л у ч и ц ь к а. А поглядiть. Палажка виходить. А н т и п о в. Вы встревожены? Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно... Сльшите, какая беготня? А н т и п о в. Поезд пришел... Пассажиры... Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь... А н т и п о в. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота... Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете... А Квятковская? А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка... Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере? А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте... Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум... А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цiлує руку). Я пришлю доктора. (Виходить). Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомлiла. (Па-дає в крiсло). Як тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собi лоба). Треба... нагло чогось... (Схоплюється). Як божевiльний вискочив... а я сиджу! Побiгти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила... впаду... (Хапається за крiсло i повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квiтку). Ви?! Живi?! Як я вимучилась! (Нервово ридає). К в i т к а (бере ïï за руку). Марусе! Сльози? Тобi жаль мене? Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!.. К в i т к а (обнiмає). Моя! Моя! Я захлинусь вiд щастя! Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Кiнець панського парку. Направо гарненькi офiцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебiль. Посерединi квiтник. Налiво далi iдуть двi дорiжки. Просто вглибинi баркан з хвiрткою; з-за неï видно село. Надвечiр. З половини дiï насувається хмара. В И Х I Д I Лучицька, Палажка i Гаша. Л у ч и ц ь к а (вибирає квiтки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак? Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столi квiтки... Троянди ж були, гвоздички... i нема! Я так жалувала ïх! Хто то? Г а ш а (пiдгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зiрвать i посушить. Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки менi зоставити. П а л а ж к а (на рундуцi в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злiсть все повирива. Г а ш а. Чого ж то так? П а л а ж к а. А на пакiсть! Сказано:Не так пани, як пiдпанки! Г а ш а. Обiзвалися теж пани! Тiльки ззаду латки, аж сором! П а л а ж к а. Я — сором? Ах ти панська покидька! Тут тiльки й стремить, аби б що переносити... Г а ш а. То ви краще на баштани наймiться постремiти! (Пiшла). П а л а ж к а (вслiд ïй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повiя нехтує... (втира сльозу) банiтує!.. Л у ч и ц ь к а (пiдбiга i цiлує ïï). Голубочко сивесенька! Хiба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рiдну... Це менi образа. (Гiрко). Ех, няню, няню! У мене i в самоï щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує... Вiн мене коха, то решта пусте! П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: i очi позападали, i блiда, мов памороззю припала... Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди. П а л а ж к а (махнула рукою). Ет! Л у ч и ц ь к а. Ну, годi, годi! Чого нам лихими гадками труïти себе, — ще час погожий: сонечко он в хмару сiда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усмiхається... Тiльки шкода, що на верандi виноград i крученi паничi пожовкли... П а л а ж к а. Не диво, бо вже осiнь: годi ïм i крутитися; он як ще морозом приб'є, то тiльки бадилля тирчатиме. Л у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнiмає). Поможiть менi трохи; ось подержте цi (дає квiтки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих — то нiхто не приб'є, цi не бояться морозу; але зате й бездушнi, духу не мають... А от запашнi резеда та левкоï, дак тi зараз здалися... Так-то i ми, няню! А ось у затишку молодесенькi стокротки й нагiдки, тiльки що розцвiли: цих рвати шкода; нехай хоч i пiзно, а полишають собi. Дайте, голубочко, он там, на рундуцi, лiйка, я поллю ïх... Няня пiшла. Моï милесенькi! Однi ви тiльки й тiшите очi, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною — все яскрiло, пишало, всмiхалося... Який це рай був! Здавалось, що йому кiнця й краю нема, а от i краса одiйшла, i лиховiсними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так i моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досi нема?.. Щодня частiше та частiше... Все на полювання... Ох, нудьга яка! П а л а ж к а (подаючи лiйку). I не чує, i не бачить! На мене нарiка, а сама, горличка, одно журиться... Л у ч и ц ь к а. Ой няню! То я так... (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми пiдживимо i цих, i он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра. В И Х I Д II Тi ж i Квiтка. Л у ч и ц ь к а (побачивши, кинула лiйку — i до його на шию). Голубчику!! (Цiлує). К в i т к а (обнiмає). Зозулько моя! Ну як? Л у ч и ц ь к а. Скучила, так скучила!.. К в i т к а. Хiба ж я далеко ходжу, хiба надовго? Все дома та дома, аж заснядiв. Л у ч и ц ь к а. То перше було, а тепер усе на полюваннi... К в i т к а. Бо перше пори не було, а тепер настала. Л у ч и ц ь к а. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайцiв i до курiп'ят тебе ревную... (Смiється, цiлує), Я, може, й обридаю тобi своïми ласками? А? Обридаю? К в i т к а. Нi!.. А папiрос зробила, що я просив? У мене всi вийшли. Л у ч и ц ь к а. Зробила, зробила... Дай папiросницю — зараз наложу. (Побiгла до покоïв). П а л а ж к а. Ви б, пане, доглядали бiльше свою жiночку, хiба не бачите, яка... К в i т к а. Боже мiй! Слаба вона, чи що? П а л а ж к а. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Нiхто не шанує, нiхто i за жiнку вашу не вважа... I мати ваша не признає... К в i т к а. Но-но! Ви менi тихше! Чим панi недобра? Пересердилась за нерiвню — i простила, i приласкала, як мати. П а л а ж к а. Добре приласкала, що i в двiр не пуска, насила шпигiв... Он клюшницю... Все забива баки, що мов панич ïй був не чужий... К в i т к а (змiшавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара... П а л а ж к а. А грiм мене вбий, коли брешу... К в i т к а. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що... А я того не люблю i не повiрю, щоб Гаша насмiлилась що моïй жiнцi... Вам слiд би для спокою Марусi, коли любите ïï, все крити од неï, а ви все на очi, все на очi. та ще вчетверо. Це може i менi набриднути, осточортiти, чуєте, осто-чор-тi-ти! П а л а ж к а. Та чую i бачу, що ти вже пiдбив моïй горличцi крила i з шуляками ïï заклюєш! (Пiшла).. В И Х I Д III Лучицька i Квiтка. Л у ч и ц ь к а (прибiга весело). Ось, ось i папiроси, i запалки! Ач, як рiвнесенько положила. К в i т к а. Слухай, твоя няня просто всяку мiру переступа своïми привередами та претензiями. Хоч ти ïй скажи, що терплять, терплять та й перестануть... Л у ч и ц ь к а. Вибач ïй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують ïï, ображають... К в i т к а. Вона з усiма свариться i брехнi точить... Л у ч и ц ь к а (лагiдно). Брехень вона не любить, а... ïй боляче стане... Ïй можна пробачити... Ну, ну!.. я й сама скажу, тiльки не суп брiвок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурi i негоди там далi, а ми вiд них ухилимось в нашiм захистку... (Лащиться). К в i т к а (цiлує). Ти все якась екзальтована, тривожна... нудишся... Л у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, нi! Менi тiльки й потрiбне твоє кохання та вiра, що я тобi щастя даю, а решта... Колишнє... все мертве! Тут, коло твоïх нiг, лежить моя доля, все моє щастя! К в i т к а. Спасибi, голубко, тiльки ти брехень не слухай... Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я тобi вiрю, одному тобi!.. Я певна, що ти маєш i доказ... К в i т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб... Ти менi очi колеш цею певнiстю? Л у ч и ц ь к а. Що ти? Анi в думцi... Я сама не захотiла... К в i т к а. То-то ж! При чiм же я? Тобi захотiлось цiï комедiï... не знаю для чого? Л у ч и ц ь к а. Любий мiй, невже не знаєш? Та тим же, що менi твоя воля, твоє щастя ближче до серця, нiж моє; я заклялась, що тодi зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумiєш, упевнюсь, що не буду тобi каменем... К в i т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в менi певна, а про матiр... ïï не переробиш... Та, нарештi, пiзно i питання ставити: я мушу... i ми перевiнчаємось хоч завтра. Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Це б зняло неславу... Бога ради, про це бiльше нi слова. Я боюсь, щоб i няня не пiдслухала, не довiдалась, що ми ошукали, це б ïï вразило смертельно. Схоронiм поки нашу таïну, а прийде час... ми поправимо. К в i т к а. Як знаєш, твоя воля... А тiльки менi не натякай: се образа моïй честi. (Глянувши, на дзагарi). Ой-ой, одначе пiзно... (Встає). Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цiлий день не був... К в i т к а. Хочу збiгати з собакою в одне мiсце... Курiп'ята... Л у ч и ц ь к а (гiрко). Бачиш, як тобi зi мною скучно!.. Стiй, стiй, це не дорiкання... а тiльки, що ти собi дiла не маєш, а без дiла нудно жити на свiтi... К в i т к а. Ет, не в тiм рiч: ти в менi зачепила болючу струну... Правда, нема бiльшоï муки, як почувати в своïх персах цiле море i сили, i жадоби мировi послужити i знати, що тiï сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всi шляхи тобi переоранi i що сам деякi переорав... Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не змiг би служити? I од матерi б так не залежав... К в i т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не пiду — нездатен. Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозi... К в i т к а. Та перестань, з тобою i балакати дружньо не можна: у всьому тiльки себе бачиш, тiльки себе гризеш i другого дратуєш... Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надiя... Я подавсь до земства i от-от жду одповiдi. Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим... Розкажи ж, як, що i до чого? Менi хочеться знати всi твоï думки, всi твоï бажання i мрiï, щоб разом жити, одним подихом дихати... К в i т к а (бере рушницю i встає). Пiсля, пiсля... Тепер нiколи... побiжу. Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш? К в i т к а. Таки йду. (Пiшов). Л у ч и ц ь к а (довго стоïть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зi мною... Я йому чужою стаю, а може, й помiхою... Ох, як швидко скiнчився мiй рай! Одцвiли квiтки, i листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кiнець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справдi, чи не слаба я, — i того менi вбачається все хмурим! Вiн же чесна, хороша, правдива натура... Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге... (Пройшлась коло клумб, зiрвала стокротку i сiла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покоï? П а л а ж к а. Тут, моя дитино! Л у ч и ц ь к а. Принесiть менi, будь ласка, мою шкатулку. П а л а ж к а. Зараз. Палажка виносить шкатулку. В И Х I Д IV Лучицька i Палажка. Л у ч и ц ь к а (одiмкнула, розгляда речi). Ось браслет з дорогими самоцвiтами: це менi, няню, перший подарунок пiднесли... Скiльки було щастя, землi пiд собою не чула!.. (Зiтха). А цi сережки брильянтовi менi пiднесли в столицi. Як я боялась там виступати! Все ïдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голiв, — так у мене руки i ноги подубли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потiм розiйшлась... I-i, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала... I цей вiнок там же вiд молодi... (Зiтха). А ось дукач i цi перли од його, од мого сокола... Який вiн тодi був захвачений, сп'янiлий, аж божеволiв! (Притиска до серця й цiлує). П а л а ж к а (бурчить). Всi вони, пси, — поки оженяться. Л у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссi рукою i стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось iще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка... П а л а ж к а. А там iще в тiй скринi скiльки всякоï срiбноï посудини i вiнкiв. Л у ч и ц ь к а. Бачите, моя рiднесенька, ми не злиднi, i у нас є своє, надбане чесно, — так ви отiй причепендi i одкажiть, що я не з нужди на ïх гiркий хлiб перейшла. П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своïм хлiбi. Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що грiх. П а л а ж к а. Отож тiльки й горе! (Вiдiйшла). Л у ч и ц ь к а (уложивши речi, вийняла засушенi листки iз тетрадi). Ох, оця квiточка! Скiльки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, моï рiднесенькi, почерканi, пописанi... (Розбира аркушики, цiлує). Ось Катря! Як я тодi над ïï долею плакала, як за нею болiла душею... I не сподiвалась тодi, що й сама стану Катрею, сама буду переживати ïï нестерпнi муки... Ох! (Замислюється i тихо неспогадано спïва, немов з ролi). Тяжко-важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається... В И Х I Д V Лучицька i Олена Миколаïвна. О л е н а М и к о л а ï в н а (зупиняється, слухаючи спiв, i тихо пiдходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива! Л у ч и ц ь к а (заметушившись i закриваючи листки). Ах, маменька... Зто вы? Я и не заметала... Садитесь! (Пiдкочує ïй крiсло). О л е н а М и к о л а ï в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно. Л у ч и ц ь к а (змiшавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать... тетрадки старые пересматривала... О л е н а М и к о л а ï в н а. Какие такие тетрадки? Л у ч и ц ь к а. Пустяки... роли прежние... (Подає). О л е н а М и к о л а ï в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо вiддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет! Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки! О л е н а М и к о л а ï в н а. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром... Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете... О л е н а М и к о л а ï в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать... Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька? Олена М и к о л а ï в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить ïï по голiвцi). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем. Л у ч и ц ь к а (глибоко зiтхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось... О л е н а М и к о л а ï в н а. Антуан. Л у ч и ц ь к а. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь... О л е н а М и к о л а ï в н а (поморщившись). Верю... А все же и муж тоскует, одичал совсем... Л у ч и ц ь к а. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий? О л е н а М и к о л а ï в н а. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать... Л у ч и ц ь к а (ламаючи руки). Маменька! Мне... страшно! О л е н а М и к о л а ï в н а. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось-то без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее... Л у ч и ц ь к а. Боже мой! Да коли это так — умереть легче. (Плаче). О л е н а М и к о л а ï в н а. Перестань, моя сиротка! (Цiлує). Ну, как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и карьеру, а сердце поневоле к тебе. Л у ч и ц ь к а (скрикнула). Так я Антосю сламала жизнь? О л е н а М и к о л а ï в н а. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь... С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними; у всякого ведь семья есть — у кого жена, у кого сестра, у кого дочь... ну, а тут такое! Еще и по земским прокатят... Л у ч и ц ь к а. Так зто через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибiгає ридаючи). О л е н а М и к о л а ï в н а (вслiд). Доняла... Ты еще у меня подожди, актриска поганая! В И Х I Д VI Олена Миколаïвна, Палажка, потiм Квiтка. О л е н а М и к о л а ï в н а (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды. П а л а ж к а. Що таке? (Бiжить). Матiнко! Дитино моя! О л е н а М и к о л а ï в н а (побачивши сина). Антуан! Куда зто? К в i т к а. В порубь... А вы к нам? О л е н а М и к о л а ï в н а. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка. Вот как сначала была против нее, а теперь полюбила, — славная она... К в i т к а (цiлуючи ïй руку). Благодарю, maman! Она — ангел, это — беззаветная любовь и преданность... О л е н а М и к о л а ï в н а. Беззаветная? Вот зто мне немного сомнительно... Она все у тебя печальная: она о чем-то горюет, — ее, видимо, гложет тоска... К в i т к а. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит... О л е н а М и к о л а ï в н а. Ah, que tu est simple*! (*Ой, який ти простодушний! (Франц.)) Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет. К в i т к а. Да о чем же, maman? О л е н а М и к о л а ï в н а. А может, и о ком... К в i т к а. Мaman!! О л е н а М и к о л а ï в н а. Почем я знаю! Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут й тянет... К в i т к а. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила... О л е н а М и к о л а ï в н а. Ха-ха-ха!! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говорить, порядочная... К в i т к а. Обворожительная! О л е н а М и к о л а ï в н а. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так своею-то собственною уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда, — думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с! К в i т к а. Maman, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них! О л е н а М и к о л а ï в н а. Нет, раrdon, ты просто imbeccile* (*Недоумкуватий (франц,).) Да какой же была бы она актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе. К в i т к а. Что-о! Этому не поверю! О л е н а М и к о л а ï в н а. Да мне няня сама говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть не подрался... К в i т к а. Это друг ее. О л е н а М и к о л а ï в н а. А! Am de la maison!... (*Друг дому (франц,).) У них, кажется, все эти... называются друзьями?.. К в i т к а (спахнувши). Мaman! Зто бесчеловечно... в невинную бросать грязью! У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет... О л е н а М и к о л а ï в н а. Стой, не горячись: ты всю жизнь поступал на оснований минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и способна для наблюдений... Я боюсь, чтобы она не сбежала напросто... К в i т к а. Что-о?! О л е н а М и к о л а ï в н а. Ведь она переписывается с кем-то. К в i т к а (вражений). Она не переписывается ни с кем! О л е н а М и к о л а ï в н а. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно... К в i т к а (кидається до флiгеля). Я сейчас у нее спрошу... О л е н а М и к о л а ï в н а. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок... остальное выследим... Только немного нужно хитрости и un tour petit de prudence*. (*Зовсiм трошки розсудливостi (франц.)) К в i т к а (розгублений). У меня голова кружится.., Чтобы этакая гнусность? Нет! Зто было бы чудовищно. Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите! О л е н а М и к о л а ï в н а (здвигнувши плечима). Сумасшедший! В И Х I Д VII Тi ж i лакей. Л а к е й (входячи з алеï). Господин Орлов изволили приехать! О л е н а М и к о л а ï в н а. А! Вот узнаєм, как твоя участь решилась! Йди же, будь благоразумен. Уходят. В И Х I Д VIII Лемiшка, Гаша, Палажк а, а потiм Лучицька. Г а ш а. Сюди, сюди, вон у том хлигелi. Л е м i ш к а. Ага, ага! Я й ходить тут боюсь... так пишно... Г а ш а. А хто там? До вас прiєхав чи прийшол хтось! (Сама виходить i за дверима ховається). П а л а ж к а (виходить на рундук). Хто, хто? (За-криває очi рукою). I недобачаю... Стiй! Батько Маринчин? Л е м i ш к а. Вiн самий. П а л а ж к а (сходить). От несподiвано! Голубе мiй! (Обнiма). Як же я рада... як рiдному!.. Мов помолодшав? Л е м i ш к а. А помолодшав: дочку видаю замiж. П а л а ж к а (в кiмнати). Марусю! Марусю! Iди сюди, кинь лихом ïй в вiчi: то все вона бреше... А ось глянь, хто приïхав! Л у ч и ц ь к а (на рундуцi). Хто? Хто б мiг? (Сходить, утира очi). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обнiма). Л е м i ш к а (все ловить i цiлує ïй руки). Благодiйко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!.. Л у ч и ц ь к а. Не забули ще? Л е м i ш к а (плаче). Не забули, повiк не забудемо... I вороги схаменулись... А маненькi аж плачуть. Бiдний хазяïн наш Безродний прогорiв, помiчником у Котенка служить, а той нiбисосьєте, тiльки сам усiм крутить. Л у ч и ц ь к а. Безродний помiчником? Себто сценарiусом? Господи, за вiщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце... Такий багатий був, пановитий... i все своє добро на химеру спустив. Л е м i ш к а. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, — бере мою дочку... Л у ч и ц ь к а. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж менi така радiсть... а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибi Марку! Л е м i ш к а. Здорова... за вами все плаче... Вам до нiжок кланяється, благословенiя просить... Лучицька жадно чита, а Лемiшка кива головою нянi. Ой змарнiла наша матусенька! П а л а ж к а. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарнiти, коли в таке пекло попала? Як приïхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очi; син хотiв був тiкати... так вона нiби помирилась з невiсткою, стала кликать до себе... Ну, моя зiрочка й прояснiла — i я рада... Та ненадовго: стала я помiчати, що й Маруся почала нишком плакать, i вiн, Антось отой, бiльше та бiльше хмуритись... Л у ч и ц ь к а (цiлує листа й хова за лiф). Друже мiй! Єдиний мiй! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка? Л е м i ш к а. Там уже така щаслива, так кохаються... Коли б тiльки ïй ще ви — то й раю не треба... Та i публiка кричить притьмом за вами, i Котенко... Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю... Ех, я уже мертва! Нема менi свiту... (Перемiня тон). Та то я жартую... а менi така радiсть, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вiтром на мене повiяло з рiдного краю. А як же ви сюди попали? Л е м i ш к а. Менi в сусiднiм городi дiсталась по спадку хатка, дак я одпросився продати ïï та справити посаг Маринцi. Л у ч и ц ь к а. А, от i чудесно; i од мене теж передасте... Л е м i ш к а. Я ще на поворотi заïду, а тепер хапаюсь: боюсь спiзнитись на потяг... хмара насува... Ну, храни вас господь! (Цiлує руки). А назад... Л у ч и ц ь к а. Конечне завернiть! Я така рада, мiй старенький... П а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдiть мерщiй... а то онде вже збiгаються! Я проведу вас. (Веде в хвiртку, гаряче жестикулiруючи). Л у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила дiло велике ради свого власного серця, i менi моя зрада зрадою ж i б'є! В И Х I Д IX Лучицька i Квiтка. Грiм. З цього часу блискавка блиска. К кiнцю дiï буря i дощ. Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очi). К в i т к а (пiдходить). Марусе! Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грiм налякав! К в i т к а. Чистим душам грому не страшно... Об'ясни менi, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано:Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собi знайдеш... I так далi... грубо, цинiчно... Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумiю нiчого... А дай! К в i т к а (показує уривок). Читай — я не прибавив. Л у ч и ц ь к а (придивляється i смiється). Це ж не до мене лист! К в i т к а. У тебе знайшли... Тут нема смiху... Тут жах! Л у ч и ц ь к а. Нi, голубе мiй, — один тiльки смiх. Знаєш, що се таке? Це моя роль iзГлитая: се той лист, що Глитай пiдробив i принiс Оленi. К в i т к а. Роль? Невже? Л у ч и ц ь к а. Роль, роль... хiба не пам'ятаєш? Та я тобi й покажу... К в i т к а. Може... Однако все-таки... странно... Я хороше не помню... Какое ужасное недоразумение... Я не могу придти в себя... Л у ч и ц ь к а. Ти менi не ймеш вiри? Невже ти змiг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се? К в i т к а. Прости! У меня расшатаны нерви... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности. Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш... Що ж скоïлось? К в i т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана! Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якоï причини? К в i т к а. Одна причина, одна! Л у ч и ц ь к а. Все я? К в i т к а. Що ж ти з ними вдiєш! I кланяться перестали... Нема просвiтку: руки складай та й лежи нiкчемною колодою, поки згниєш. Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобi свiт заступила? К в i т к а. Не ти, а панськi привереди... А! (Йорза волосся). В И Х I Д Х Тi ж i Гаша. Г а ш а (вибiга). Бариня на минутку зовуть вас... сюда... К в i т к а. Сейчас! (Iде за нею). При свiтi блискавки видко в гущавинi бариню i Квiтку. Л у ч и ц ь к а. А коли я помiха, коли я всiм тут каменем на шиï — так ясно що: зайву личину тра набiк! К в i т к а (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого — не роли, а любовные письма получаете? Л у ч и ц ь к а (змертвiлим голосом). Антось! Не оскорбляй меня! К в i т к а (напряженнее). С кем обниматься изволили? Л у ч и ц ь к а. Не оскорбляй! Что зто? Гвалт?! К в i т к а (несамовито). С кем об-ни-ма-лась? Л у ч и ц ь к а. З Лемiшкою... отцом Маринки,.. Спроси няню... К в i т к а. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?! Л у ч и ц ь к а. Проездом... Клянусь богом... Опомнись! К в i т к а. Где письмо? Отдайте мне его! Л у ч и ц ь к а. Вот оно. (Дiстає). К в i т к а (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки — и у сердца храните... А! знаю, от какого мерзавца зто письмо! Л у ч и ц ь к а (пошатнулась i ухопилась за спинку стула; коси вiд руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека... К в i т к а (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между зтой... зтой... преданнейшие люди? Л у ч и ц ь к а (нiби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите! К в i т к а (ловить слова у листi). А-а! Вот оно:богорiвна,неспогадана,вернiть мировi дар божий! Так вот в чем дело? Так зто все была жалкая комедия... водевиль с переодеаанием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а настоящий герой был за кулисами... Л у ч и ц ь к а (задихаючись). Остановитесь!.. К в i т к а. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах... Что ж? Вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить вбiк). Коня мне! Л у ч и ц ь к а. Ай!! Бесчеловечно! Безбожно! За что же? За что? (Рида). В И Х I Д XI Лучицька i Палажка. П а л а ж к а (пiдбiга). Що знов? Що? Л у ч и ц ь к а (кидається до неï з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! I за що? Обридла... свiт заступила... в тiм i вина! (Лама руки). А! Дайте ж менi чого... щоб я... навiки забулась... Тiльки далi од цього мiсця, далi! П а л а ж к а. Заспокойся, рiднесенька! Будь вони проклятi, iроди! Л у ч и ц ь к а (збентежено). Тiкати, тiкати звiдсiль! Няню! Берiть... тiльки мою шкатулку... а ïхнього — нi рубця... Пiдводу наймiть... П а л а ж к а. Та хай ïм все завалиться! Я зараз... Тiльки надворi горобина нiч. Л у ч и ц ь к а. Пiшки пiду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грiм одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують i не докатовують... Ходiм! Няня ïï пiддержує. (Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук нянi на колiна). Скiнчи моï муки!.. Над силу кара, над силу! Грiм, дощ, буря. Завiса ДIЯ ЧЕТВЕРТА Картина 1 Велика на першiм планi кiмната, зовсiм проста. Дверi однi посерединi, а другi, маленькi, злiва. Шкапи з книгами, нотами i дорогими костюмами. Злiва — писарський стiл; на ньому афiшi, тетрадi; обiк його крiсло i стул. Справа навпроти — столик i дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи i свiчi. В И Х I Д I Котенко, парикмахер i потiм Безродний. К о т е н к о. Що се? Новий парик? Новi втрати? П а р и к м а х е р. У нас же не було на Богдана. К о т е н к о. А на сотника, на Карася? П а р и к м а х е р. Степан Iванович казали, що не пiдходять. К о т е н к о. Що ти менi з своïм Степаном Iвановичем? Щоб, як i вiн, процвиндритись! Минуло панування : я тут хазяïн, а вiн у мене слуга... П а р и к м а х е р. Та я, як прикажете... Б е з р о д н и й (входить). Чи не подивишся, Юрiй Савич, на кiн? Чи так обставив? К о т е н к о. Прийду! А ти огляди менi добре хористок та й других, щоб не вибiгали з пiдкрученими чолками або в туфлях... От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать. Б е з р о д н и й. Що таке? До чого се — не розумiю... К о т е н к о. Так, наздогад бурякiв, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб менi змiни в картинах хутко; забiжи ще в суфлерську, — першу сцену викидаю, та не прогав i капельмейстеру про це сказати... Та повертайся моторнiше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити... Б е з р о д н и й. Хiба я чим схибив? Хiба нехтую обов'язками? К о т е н к о. Та нi, нi! Я так... Тут нема часу на бесiду: хутше, хутше! Безродний, знизавши плечима, виходить. Ну, годi! До панi Лучицькоï! Парикмахер виходить. В И Х I Д II Котенко i Квятковська. К в я т к о в с ь к а (влiта шалено). Чого се ви i сьогоднiшню, i завтрiшню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькiй? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га? К о т е н к о. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публiка кричить:Подавай Лучицьку! Менi ïï власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повиннi ми ïï слухатись... К в я т к о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неï, не вважали на збори, а менi давали ролi, не спиняли мого розвитку. К о т е н к о. Дурна ж ти: хiба тодi менi що болiло? Чужими боками можна боротись, а своïми дошкуля... К в я т к о в с ь к а. Поки чужi боки були, так i дихати було вiльно, а як прибрав до рук, так тiльки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий! К о т е н к о. Та не кричи, — от наказанiє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим бiльше в касi, тим краще й тобi. К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобi ними в вiчi жбурну. К о т е н к о. А я пiдберу й заховаю. К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свiй вiк молодий? (Плаче). Нащо вiддала скарб свiй дiвочий? К о т е н к о. Недержаний трохи... К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобi очi видеру! К о т е н к.о (одступа). Но-но! Стiй-бо! То я про себе... К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було! К о т е н к о. Впроголодь... К в я т к о в с ь к а. Не тобi тiльки, кабанюцi! А хористки? Не порався хiба з них талани робить? Га? К о т е н к о. Ну, вже завела! Пiшла згадувать... От напасть! От влопався! К в я т к о в с ь к а. Не бiйсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобi плюну межи очi, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортiло панiï, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньоï повiï? Закохався у дохлу Лучицьку? К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа). К в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти ïй i потураєш! Перше, як гнав ïï, — то й незугарна, i неталановита, i приндя, а тепер уже й талан розшукав богорiвний? К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собi... К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як менi, поки не стала полюбовницею твоєю? К о т е н к о. Та одсахнись! (Тiка). К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як пiймаю, — начитаю i я! К о т е н к о. Та... що ти... (Тiка далi). К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю! К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тiкати, чисто тiкати! В И Х I Д III Квятковська i Юркович. Ю р к о в и ч (вбiга з галасом). Квiточко пишна! (Цiлує руки). Уф, яка прелiсть! Як розцвiли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очi, очi! Найкращi зiрки з неба украли... I вас бог не кара? К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаïть гнiв). Кара, iменно кара, i кара жорстока. Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо... К в я т к о в с ь к а. Ще бiльш розгнiваєте: отакий грiшник i буде молитись? Грiшника вiзьми за адвоката, то й сама вскочиш у грiх, а я дитинка манесенька... Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цiлує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... I вся публiка... Я тепер уже рецензентом став... К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе). Ю р к о в и ч. I Лучицька з вами? К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце? Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса — правда; але я сподiваюсь вами тепер тiшитись... Гомiн дiйшов i до нас. К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навiть мене: я тепер бiльше гуляю... От i сьогоднi вiльна. Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують... К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, i мода найбiльше у режисера. Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумiю... Хiба єсть чого такого? К в я т к о в с ь к а. Либонь... Бачите, я помарнiла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он якi руки стали тонюнi! Ю р к о в и ч (цiлує вище лiктя). Уф, рученята у вас — аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самi... Та хай його маму мордує, отут зараз умру — i вас заарештують за душогубство. К в я т к о в с ь к а. Бiдненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете? Ю р к о в и ч. Дайте ножа... Нi, краще — серце, а я й сам вiзьму ножа i пiду всiх рiзати! К в я т к о в с ь к а (кокетує). А все-таки Лучицька... Ю р к о в и ч. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тодi, по сезонi, зараз повiнчалась i поïхала, кинула трупу; ми i в газетi оповiстили, i трошки слiз зронили... Я навiть за тi сльози взяв двадцять три карбованцi... К в я т к о в с ь к а. Ну, так ото... побрались i згинули з ока, а ми й забули: граємо собi... Я широко ступила... драматичнi ролi взяла i жодноï не впустила... Публiка мене прийма — страх, преса озивалась з захватом... А що то ви заспiваєте? Ю р к о в и ч (наспiвує). Кохаю, кохаю i буду кохати... К в я т к о в с ь к а (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокiйно; коли — геп! — на голову вигнана панi! Тут знайшлись приятелi, пiдняли на руки i понесли, як дурень торбу. Ну й пiшла знов у моду... Ю р к о в и ч. Цiкавi новини! Так вигнав... Од чого? А я сьогоднi, зараз, бачив самого Квiтку... К в я т к о в с ь к а (схопилась). Невже? Ви не жартуєте? Ю р к о в и ч. Бачив, бачив! Спочатку навiть не пiзнав його: худий, блiдий став, низько пострижений... очi якiсь гострi, нехорошi... Каже, гарячку винiс... К в я т к о в с ь к а. Бiдний, нещасний!.. Вiн писав менi... Вiн мене вважа за найщиршого друга... Ми з ним в останнi часи листувалися... Слухайте, приведiть менi його сюди зараз, хоч на хвилину... через боковi дверi... Ю р к о в и ч. Приведу, приведу. Тiльки трошки... К в я т к о в с ь к а (тупа ногою). Зараз, кажу; в ту ж мить! Ви мене не хочете слухатись? Ю р к о в и ч. Бiжу! Лечу! Слова моєï диви — закон! (Виходить в боковi дверi i знову вертається). Уфi Яка цяцяна! Уф, яка жижа! (Здаля поцiлунок). Сказюсь! Квятковська тупає ногою; вiн зника. К в я т к о в с ь к а (закрива дверi). А! Приïхав! Не витерпiв? Чи ïï тiльки побачити, чи мене? В листах i до мене промовляв ласкаво i тепло... Побачимо! Ех, якби!.. Ласий шматочок! (Сiда перед дзеркалом). Треба, одначе, причепуритись... Блiда, здається? Проте нiчого: вiд нудьги... Ще пiдпудритись! (Пудриться). От пiд очима легесенько пiдсинити! (Шука). В цього iдола i фарбiв нема, тiльки руда та сурик. (Пiдводить карандашем очi). Г о л о с и (в середнi дверi). Можна? К в я т к о в с ь к а (оправившись). Хто там? Г о л о с и. Раби вашi. К в я т к о в с ь к а. Якi? Вiрнi чи невiрнi? Г о л о с и. Вiрнi, незрадливi! К в я т к о в с ь к а. Так увiйдiть! В И Х I Д IV Квятковська i молодь. Сомнительна молодь — юнаки перший, другий, третiй та iншi входять. Деякi убранi бiдно, а iншi в пенсне i в моноклях. М о л о д ь. Вiтаємо наше нове сонечко! Ш и к а р н и й ю н а к. Привет тебе, приют желанный! К в я т к о в с ь к а. Здрастуйте, здрастуйте! Ах, якi молодцi! Повиростали; вусики позначилися; очi зайнялися... З вами тепер страшно й шутковати... П е р ш и й ю н а к. То на вас страшно й глянути — так погарнiшали! Д р у г и й ю н а к. Якою квiткою пишною стали! Ш и к а р н и й ю н а к. Заманчивой грезою! В с i. Вiтаємо! К в я т к о в с ь к а. Спасибi, друзi! Ви мене засоромили. Хвала од таких щирих юнацьких душ... збурює кров... Спасибi! Тiльки навряд чи прийдеться покористуватись пiддержкою такоï славноï, щироï молодi: мене чи й випустять? Лучицька все гра... В с i. А ми будемо голосно правити панi Квятковську! П е р ш и й ю н а к (тихо Квятковськiй). Аби контрамарки! К в я т к о в с ь к а (йому тихо). Будуть! (Всiм). Вас не послухають: Лучицька над режисером панує, — вона тут сила... А нас, бiдних, затерли... В с i. Ми за вас заступимось... К в я т к о в с ь к а. Побачимо... I за слово спасибi! А Лучицька... бог з нею! (Зiтха). I мене заïда та й других... Д р у г и й ю н а к. Ми i Лучицьку осадимо. Ш и к а р н и й ю н а к. Мы и сегодня ей подчеркнем! В сi. Ще й як! К в я т к о в с ь к а. Побачимо, якi ви вiрнi раби! (Учувши легкий стук в боковi дверi, здригнула i встала). А тепер гайда! Анi пари з вуст! В с i. Щасливо! Головами наложимо! (Вийшли). В И Х I Д V Квятковська i Квiтка, згодом Маринка. К в i т к а (входить i кладе на стiл бiнокль i рукавичку). Здрастуйте! Вона тут? К в я т к о в с ь к а. Тут, тут... Як я рада вас бачити! Дайте надивитись на вас: так занудилась, так занудилась! Квiтка мовчки тисне ïй руку. Та хiба друзi так вiтаються? Гай-гай! Ось як! (Обнiма i цiлує). К в i т к а. Ой, ви не вкусите? К в я т к о в с ь к а. Що ви? К в i т к а. Тепер страшно... страшно... страшно! Тепер горлицi перевертаються в гадюк, тепер правда — мавпа, намазана мавпа з червоною покрасою... Ха-ха-ха! Бридота! Гидота! Ми ïï зараз побачимо! Ха-ха-ха! Весело! (Тре руки). Тiльки треба, знаєте... (Перемiняє тон). Тут стеля не впаде? Нi? К в я т к о в с ь к а (збентежено). Нi, з якоï б речi? Он якi мури! К в i т к а. I мурам не вiрте!.. Славна у вас ця сукня... А що, як порветься i спаде? От будемо смiятись, а ви плакати... Правда, i я смiшний, правда? К в я т к о в с ь к а. О нi, ви славнесенький, а не смiшний, — цяцяний! К в i т к а. На афiшi нема одмiни? Я страшенно злякався... К в я т к о в с ь к а. Чого? Що сталося? К в i т к а. Могли спiзнитись... Ох, борони боже! Не спiзнились? К в я т к о в с ь к а. Нi, нi... Як тiльки ви, друже мiй, змiнились! Голубчику, як я вам рада, як рада! Слабi були? К в i т к а. Кажуть... голова болiла... я й постригся... I знаєте, для чого? (На вухо). Щоб не брехали, що у мене рiжки. Брехня, брехня! У мене тут чисто, а там (на серце) порожньо! (Оглядається). Вам можна хоч трiшечки вiрити? К в я т к о в с ь к а. Можна, можна! Я вас так... З вашими листами i спала, ïх до серця пригортала, колисала, як дитину, — замiсть вас, мого голуба... К в i т к а. Не голуба, нi! Яструба, кондора, грифа! Я голубiв ненавиджу: дурна птиця, навiки дурна! Голубка по чужих кублах лiта, а вiн тiльки крутиться та гуде... Тпху, противний! К в я т к о в с ь к а. Не всi голубки похожi на вашу: єсть такi, мiй соколе, що за милого самi себе вбивають... Тiльки на таких не вважа сокiл... Ох, я б моє серце покраяла для пана! К в i т к а. Для мене? Для мене тiльки самого? Не вiрю! К в я т к о в с ь к а. Присягаюсь, мiй рiднесенький! К в i т к а. Не вiрю, не вiрю! Знов ошукання, знов зрада! А першi де? ïх багато, багато? К в я т к о в с ь к а. Нiкого не було; я ще... манесенька... К в i т к а. Одна тiльки вiрна була... на цiлiм свiтi... та й та... Ми ïï побачимо? К в я т к о в с ь к а. Побачимо... Та цур ïï й згадувати: таке золоте серце занехаяла! Я б iз пам'ятi ïï викинула, коли втекла i промiняла на не знать кого... К в i т к а (хапа ïï за руку). Промiняла? Таки промiняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце б'ється. А знаєте чого? К в я т к о в с ь к а. Не знаю, мiй друже! К в i т к а. Помсти жде; радiє помстi! О, нема нiчого солодшого в свiтi за помсту... Такоï втiхи нiхто й ворогу не придумає... К в я т к о в с ь к а. А я б залишила... погребала б i помстою!.. Чи ви ïï, може, ще кохаєте? К в i т к а (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як ïï пошматував на кавалки! (Рве рукавичку). Тiльки в мене од того голова ще болить i серце... Серце — воно теж дурне: все болить i ниє по тiй. А, коли б ïï побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стiл). К в я т к о в с ь к а (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходiм краще у ложу зi мною; ходiм, будемо дивитись... К в i т к а. Ходiм, ходiм! А, моя єдина! Друже мiй, який я нещасний! (Стоïть нерухомо, болiсно). К в я т к о в с ь к а. Ходiм, ходiм, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходiм, там хоч трохи розважитесь! (Уводить). В И Х I Д VI Маринка i Жалiвницький. М а р и н к а (веде за руку Жалiвницького). Серденько, я зараз пiдслухала, що клакери змовлялись шикать Марусi. Ж а л i в н и ц ь к и й. Невже? Така пiдлiсть? I це Квятковська! I знайшлись такi гаспиди, щоб ïй пiдслужитись! М а р и н к а. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є ïï, — вона й без того слаба! Ж а л i в н и ц ь к и й. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильникiв з чесноï молодi, вони спинять... Послать деяких наших... Я бiжу!.. (Побiг). М а р и н к а. У мене душi нема... Одведи, мати божа! В И Х I Д VII Маринка i Лучицька. Л у ч и ц ь к а (входить). Тут Котенка нема? М а р и н к а. Нi, тiльки я! Сiдайте тут, одпочиньте: ви сьогоднi надто блiдi... Л у ч и ц ь к а (сiдає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квiточко; сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась... М а р и н к а. Рiднесенька! Голубонька! Полiчiться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, i без вiдпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане! Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останнi сили оддати другим на користь, нiж не знать нащо ïх берегти. Менi ж самiй, чим швидше ïх витрачу, тим бiльше утiхи. М а р и н к а. А для нас бiдних, що готовi життя своє за вас положити, невже i для нас не захочете поберегти своï сили? Л у ч и ц ь к а. Ви — моï друзi. А хiба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому однi муки? А я, Маринко, несу такi катування, такi... ах! I нема ïм просвiтку, нема забуття од них на хвилину... I така нудьга, така туга, надто сьогоднi, що валить мене з нiг i хита, мов билину... М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зiронько? По чiм? Чи по кiм? Л у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобi тiльки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... I те кохання отрутою ввiйшло в мою кров, i палить серце, i точить силу... I нема способу збутись тiєï отрути! I знаєш, я й не хотiла б навiть ïï збутись: така мука i болiч — єдина менi на свiтi втiха й розвага... Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бiйки, а й за батогом менi скучно... I чим бiльше отут наболить, тим бiльше дарую i готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собi низька i яка я нещасна! М а р и н к а. Господи! Та як же жалiти, кохати того, хто вигнав, хто таку публiку зробив? Л у ч и ц ь к а. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Вiн мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нiчого не вiдаю, що з ним сталося, де вiн? Мучусь, катуюсь i чую, що й в моïм серцi росте та сама рвiя, за яку я його осудила... Це вкiнець мене сушить... Я навiть хотiла сьогоднi одпроситись: у мене передчуття якесь... Цiлий день отут болить... (Показує на груди). М а р и н к а. Так не надривайте себе, — хай Квятковська гра. Я покличу Юрiя Савича чи Степана Iвановича... Л у ч и ц ь к а. Нi, нi не можна: перший спектакль. (Налива стакан води i бачить на столi бiнокль. Бере, розгляда). Чий це? Стiй! Це знайомий бiнокль! М а р и н к а. Може, Квятковськоï: вона тут була... Л у ч и ц ь к а. Вона? А ще хто був? М а р и н к а. Не бачила; ïï бачила, та й годi! Л у ч и ц ь к а. Це не ïï бiнокль, це мужеський... Стiй, стiй! Це бiнокль мого Антося... його, його! Ось i ямочка... Я раз упустила... А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди). М а р и н к а. Заспокойтесь, рiднесенька! Боже мiй! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь... Як зблiдли! Л у ч и ц ь к а. Вiн тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Вiн ïï коха! (Iстерично рида). М а р и н к а. Марусю! Господи! Що ж менi робити? Хто там? Л у ч и ц ь к а. Не треба!.. Не клич!.. Нащо ïм? Все ïдно... Хоч би разом... Вiн тут! В И Х I Д VIII Тi ж i Безродний. Б е з р о д н и й (вбiга). Що з Марiєю Iванiвною? Iстерика? (Маринцi). Сказали? Довiдалась? М а р и н к а. Нi, тут друге: вона зовсiм слаба... Б е з р о д н и й. Так доктора зараз... Я Котенку скажу... Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься! М а р и н к а. Нема, нема його! То здалося, прибачилось... Л у ч и ц ь к а. Ах, яка мука! (Витира очi). Коли б кiнець... В И Х I Д IX Тi ж i Безродний, доктор, Котенко. Д о к т о р (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панiйко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив? М а р и н к а. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить i т. д.). Д о к т о р. Ай, нещастя! (Дає краплi). Випийте! Я ж просив, я ж благав нiчого не приймати до серця: спокiй i сон, сон i спокiй вам тiльки потрiбнi... А тут мало тiï сцени, яка вам в теперiшнiм станi — кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви ïï! К о т е н к о (до Безродного). Що таке? Що скоïлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль... все шкереберть пiде... Марусю, рятуйте! Л у ч и ц ь к а. Я сама розумiю... Не вiльна тiльки в собi, Савичу... Я не жалiла нiколи для вас сил, ви знаєте... К о т е н к о. Знаю, знаю, ви добра... у вас таке серце... Пожалiйте... перший спектакль... Все вiд його... Повний збiр... i одмiнить! Б е з р о д н и й. Може, Квятковська? К о т е н к о (сердито). Що Квятковська? Ще мiшається, торочить! Щоб скандал був! Публiка прийшла слухать Лучицьку... Ох, господи! Що ж менi чинити? Розор, розор! Нiчим буде нещасним хористам платити... А дiти моï, нещаснi дiти! (Утира очi). Л у ч и ц ь к а. Заспокойтесь! Може ще... я зберу... останнi сили... Д о к т о р. По-моєму, нi! Смертельна ризика... (Дає ще краплi). М а р и н к а. Бога ради! Б е з р о д н и й (лама руки). Доб'ють, доб'ють! К о т е н к о. Може б, хоч так: у двох дiях з Богдана, а там — Квятковська... Щоб хоч побачила публiка... Я б водевiль перший дав... Одпочили б... Га? Марусю? Докторе! Рятуйте мене, рятуйте! Л у ч и ц ь к а. Та менi трохи вже лучче... (Усмiхнулась). Д о к т о р. Слабе ще серце! (Держить за пульс). К о т е н к о. Слухайте, — даю третину збору на хор. Л у ч и ц ь к а. А! Ви знаєте, чим мене закупити! Вони справдi страх як нуждаються... Надто при переïздi... Це ïм велика пiдпомога! (Встає). Я граю. Менi легше... Тiльки не давайте водевiля, а зразу: зразу лiпше. К о т е н к о (цiлує ïй руки). Благодiйко моя! Зараз лечу! Безродний, дзвiнки! (Кричить у дверi). На сцену всi! Починаємо! Дзвiнок. Л у ч и ц ь к а (встає, хитається, спирається на доктора i на Маринку; доктор пожима плечима). Тут (на серце) цiле пекло, а я смiятись i жартувати йду!.. (Ледве руша). Завiса хутко спада Картина 2 Середина багатого намету. В убранствi сила дорогоï зброï. Прямо — вхiдна припола. Котенко (в ролi Богдана). Джура — на кону; Квiтка i Квятковська — в лiтери, [ложi] бельетажа, Юркович — в 4-му рядi крiсел. Голоси в амфiтеатрi i галереï. К о т е н к о (сидить) Схилились всi, менi пiд ноги впали... Стою тепер на верховинi я, Закон для всiх — моє владичне слово, I от воно верта до мене знов Мою зорю, украдену дружину... Вина менi й бандуру, джуро! Д жура Ясновельможний гетьмане i пане! Вмить, К о т е н к о (випив вино, приграє на бандурi й спiва). Ой ширя орел, орел сизокрилий Та попiд небесами; Ой лiта козак, козак запорожський Степами, ярами. Гей, розточились всюди козаченьки, Полягає отава: Гей, пропадайте, лихi ворiженьки, - Наша сила i слава! К в i т к а (не дуже, але вголос). Це не Жалiвницький? К в я т к о в с ь к а. Нi, нi! Тихше, а то чути. На кону з'являється Жалiвницький в ролi Тимка. Ж а л i в н и ц ь к и й Знов зрадниця вертається сюди? К в i т к а. Це Жалiвницький! К в я т к о в с ь к а. Цс-с!! К в i т к а (дужче). А! Вiн падлюка! К о т е н к о (на кону) Так, правлю я украдене, моє! Ж а л i в н и ц ь к и й Вона сама втекла, по своïй волi... К в i т к а. Ага! Сама, сама втекла! К в я т к о в с ь к а (зупиня й одтяга в глибiнь ложi). Мовчiть. Г о л о с и з а м ф i т е а т р у. Там п'янi! Г а л ь о р к а. Тихо, тихо! Ю р к о в и ч. Скандалiсти! На кону збентеженi. К о т е н к о (дужче, щоб зам'яти) Не може буть! Ж а л i в н и ц ь к и й Я знаю, батьку, це: Умовилась з Чаплiнським... К о т е н к о А! Гадюка!! Менi цього ти перше не казав!.. Ж а л i в н и ц ь к и й Не хтiв вразить... Вона мене умисне... Нi в чiм не слiд дiймати вiри ïй... Дурманить все... К о т е н к о Але почiм ти знаєш? Ж а л i в н и ц ь к и й Упевнився цим серцем... Ох, не вiр Нi пестощам, анi сльозам — одурить: Пригорнеться, а нiж в руцi хова I сонного зрадливо ним ударить... Душа у неï чорна... К в i т к а (вирвавшись вперед). Як та нiч! Квятковська бере його за руку i уводить вглибину. К о т е н к о (скажено) Ти щось таïш? Ж а л i в н и ц ь к и й (побачивши, що ложа порожня, певнiше). Не вiр, не вiр ïй, батьку! За пазуху гадюки не бери... О, я б таких спiк на вогнi i попiл Розвiяв би на вiтрi по степу, Щоб не було й зарази... К о т е н к о (хапа його за руку) А-а! Тварюко! Невже, невже? Ж а л i в н и ц ь к и й Одвiв мене господь... К о т е н к о Уб'ю, як пса! Ж а л i в н и ц ь к и й Я не боюся смертi - Грiха не мав... К о т е н к о Але на батька йшов! Ж а л i в н и ц ь к и й Не вiдав я... К о т е н к о I гадина не знала? Ж а л i в н и ц ь к и й Вона, либонь, щоб очi одвести. К о т е н к о О, каторжнi! Ж а л i в н и ц ь к и й Я не виновен, батьку! К о т е н к о Клянись менi! Ж а л i в н и ц ь к и й Усiм, що є святе, I матерi могилою сирою! К о т е н к о Готуйсь в похiд! Ж а л i в н и ц ь к и й Воля твоя. К о т е н к о Iди! Жалiвницький виходить. Тимко поклявсь... Його язик ще зроду Не знав брехнi... Але вона, вона! З отцем жила, iз сином залицялась, А ворогу запродалась цiлком... Ну, допадусь до вас обох i я! Ох, проводи у пекло бучнi справлю! На вугiллях пектиму день у день, Мотатиму на мотовилах жили, Собаками... Д ж у р а Жде панi й посланцi! К о т е н к о Впусти ïï, а посланцiв потому... Джура виходить. Через хвилину... через мить одну... Побачу знов... зiрвату в мене квiтку... О, як отут, в цих грудях, запекло! Але здавись i здержся в гнiвi, серце, Пометись гаразд, не похопись судом! На кону з'являється Лучицька в ролi Єлени; на нiй французька сукня, накрита флером. В ложi Квiтка i Квятковська. Л у ч и ц ь к а (входить хитаючись, скида флер i говорить утомно). Мiй таточку, сподiваний, коханий! Г о л о с и з гальорки, амфiтеатру, крiсел. Браво, браво, Лучицька! Г а л ь о р к а. Ш-ш!! Тихо! А м ф i т е а т р. Тихо! Ш-ш!! Ш-шI! К р i с л а. Браво! Браво! К в i т к а (вибiга на галас в ложу). Вона, вона! Як схудла! К в я т к о в с ь к а (блага перелякано). Друже, ай, не гомонiть... я вийду! К в i т к а (не при собi). Нi, не буду! К о т е н к о Подалi, геть! Вiд панi ляхом тхне I щоки ще палають од цiлункiв. Л у ч и ц ь к а Я не виновна... К о т е н к о Силою б то взяв? Л у ч и ц ь к а О, гвалтом... Я... боролась до загину... К в i т к а. Неправда! К в я т к о в с ь к а. Цс-с! (Удержує його). К о т е н к о I обняла ляха Зрадливою, продажною рукою? Л у ч и ц ь к а О боже! Нi! Яка страдниця я! (Бiльше запалюючись). Мене взяли як бранку до свiтлицi, Сторожею обставили мене, Щоб не могла на себе зняти руки... О, скiльки слiз я нишком пролила I скiльки мук пережила, мiй орле! К о т е н к о Подумаєш, як настраждалась, — страх! На ласощах... К в i т к а (голосно). Ха-ха-ха-ха! То мавпа з червоною покрасою! Ха-ха! 2-е к р i с л о. Тихше! Ю р к о в и ч. Скандал! Г а л ь о р к а й а м ф i т е а т р. Отыщите пьяных! Ша! В ложу входять капельдинер i полiцейський чиновник. Квятковська одводить i щось шепче йому. Л у ч и ц ь к а (оглядається). Смiється хтось... знайомий голос... Боже! С у ф л е р (вголос). Аж десять днiв, аж десять... Л у ч и ц ь к а (страшенно збентежена, але бажа ще побороти себе) Днiв... невже?! Аж десять днiв i рiски в рот не брала... К о т е н к о Не видко щось по панiï поста! Л у ч и ц ь к а Мене, слабу, без пам'ятi звiнчали... К о т е н к о Ну й розговiлись, значить, зараз... Л у ч и ц ь к а Ох!.. Хоч пошануй мене, вельможний пане! Нiхто менi там не подав руки... Я день i нiч Богдана виглядала, Щоб визволив нещасну iз тюрми... К в i т к а (виривається, кричить). Брехня, брехня! К в я т к о в с ь к а. На бога! А м ф i т е а т р i к р i с л а. Тихо, тихо! Л у ч и ц ь к а. Де? де? Вiн тут! (Озирається тривожно). К о т е н к о (в кулiси). Спинить скандал. Г а л ь о р к а. Ша, ша! С у ф л е р (голосно). Я думками тебе шукала!.. Л у ч и ц ь к а. Боже! То вiн... шукала... ним жила... (В ложу, з сльозами). Я думками тебе шукала всюди, Я серденьком з тобою лиш жила! К о т е н к о Може, з Тимком? К в i т к а (скажено, не звертаючи на Квятковську уваги). Нi, нi! А з Жалiвницьким!.. Не вiр змiï! Л у ч и ц ь к а. Ай, що се? К в я т к о в с ь к а (показавшись Лучицькiй). Ха-ха-ха! (Вибiга). Л у ч и ц ь к а (непритомно). Вона, вона там! З ним! Надi мною смiються, глузують... Ай, рятуйте!! Разом К о т е н к о (в кулiсу). Завiсу! (Потiм тiка). Г о л о с и (за кулiси). Робочi! Де вони?! Г а л ь о р к а. Лучицька! Ш-ш, ш-ш!! А м ф i т е а т р. Лучицька, браво, браво!! К р i с л а. Тише! Продолжайте! К в i т к а. Вона мене дурила, дурила!! В ложi показується полiцейський, начина тихо умовлять Квiтку. Л у ч и ц ь к а (нервово, iстерично, а потiм несамовито). З нею! Укупi з нею?! Мало назнущались, так iще тут привселюдно зняти на посмiх, на публiку поставить? Це панський вчинок!.. Я довiрила вам свою душу, свою честь... А ви все потоптали ногами i вигнали мене з хати, як негiдь, як покидьку... Це панський вчинок! Ще з полюбовницею мене банiтувать прийшли! Ай, пане, та чи є ж що нижче, що пiдлiше на свiтi?! (Рве навiжено собi волосся, хапається рукою за горло, за серце). В ложу знову приходять два служителi i разом з полiцейським беруть Квiтку. К в i т к а (борючись, кричить). Сюди! Берiть ïï! Вона втекла до полюбовника! Зрадила, гадина! Вона висушила мiй мозок! Його виводять. Жалiвницький вибiга на сцену i пiддержує Лучицьку; вона б'ється на руках. К р i с л а. Занавес, занавес! Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш, вон Лучицьку! А м ф i т е а т р. Браво, браво!.. Вон ложу! Ж а л i в н и ц ь к и й (з кону). Доктора! Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш! Вон Лучицьку! Продолжать! Квятковську! Л у ч и ц ь к а (вирвавшись з рук Жалiвницького, на переднiй). Женiть!.. Сльози лила... Кров точила... для вашоï втiхи!.. А тепер... плюйте на мене — для втiхи! Бийте — для смiху!.. Топчiть на регiт!... Хiба в актриси є серце, є честь?? Нема, нема!! Вона бездушна забавка, вона запроданка ваша! (Пада на руки Жалiвницького). Завiса ДIЯ П'ЯТА Убога, але чиста кiмната. Прямо — дверi; направо -два вiкна, налiво — кровать, заставлена вiд дверей ширмами. На вiкнах спущенi фiранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вiкнами, ще маленькi дверi. В И Х I Д I Палажка, Маринка, Лучицька (спить). П а л а ж к а (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашоï Марусi, тiльки тiнь одна: тане вона, як вiск! М а р и н к а. Тане, бабусю, тане. Як стривожили ïï тодi на спектаклi, як упала i залилася крiв'ю, — ледве сюди донесли. П а л а ж к а. Господи, боже мiй! Що вона ïм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарiзали, зарiзали! М а р и н к а. Бог покарав i злобителiв. Квятковську обiкрали, Котенко горить, а Квiтка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволiв... П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душi у його великий грiх, а надто у тiï панi, його матерi... М а р и н к а. Од неï оце листа одiбрала Маруся. П а л а ж к а. Що ж ота панi ïй пише? М а р и н к а. О прощення просить i за себе, i за сина, кається... П а л а ж ка. I-i, вже пiзно! А Маруся не забува його, як помiчаєш? М а р и н к а. Де там! I на тiм свiтi не забуде! П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку вiд угодника нехай надiне зараз на себе: я положу ïï на подушцi! (Встала). М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов? П а л а ж к а. Пiду ще до церкви, на часточку подам i проскурку принесу: сьогоднi ж ïï святого янгола. М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь? П а л а ж к а. Нi, уже й без того пiзно, коли б i застала. (Хрестить Марусю). Спить собi янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, пiд самим горлечком б'ється... Спи, моя зiронько, спи, моя стоптана квiтко! Нехай тебе, безталанну, святi янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцiлувавши Марусю). М а р и н к а (зачиня дверi, пiдходить до вiкон). Треба, одначе, фiранки спустити, щоб свiт не розбуркав Марусi... Стук у дверi. Хто там? В И Х I Д II Маринка i Жалiвницький. М а р и н к а, Ти? Любий мiй! (Цiлує Жалiбницького, що вийшов з бокових дверей). Ж а л i в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми менi з скриньки свiй браслет i сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, пiд заставу здобуду карбованцiв з сотню; нашi всi складаються, навiть i Котенко... Ïй тепер треба грошей... М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав... Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час... (Виходить). М а р и н к а (проводжа). Не забудь же — сьогоднi ïï iменини. Ж а л i в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю! Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там? М а р и н к а. То чоловiк приходив... Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цiлувала? М а р и н к а. Цiлувала, цiлувала... Ну, як же вам? Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пiзно? Я дуже заспала. М а р и н к а. Ще рано, ще спiть; лiкар казав — чим бiльше спатимете, тим швидше встанете... Л у ч и ц ь к а. А вiн надiється... Я видужаю, правда? М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм i будемо щасливими... То ви тодi на клятiм спектаклi якусь жилу порвали, а заживе, то i по всьому... Ось мiкстурки випийте... Л у ч и ц ь к а (п'є). Менi хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собi оте право! М а р и н к а. I поживемо ще, порадiємо... От тiльки краще спати... Заснiть ще! (Укрива ïï). Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати! Маринка закрива ïï ширмами, а сама зляга на канапу. В И Х I Д III Тi ж i Лемiшка, а за ним двi хористки. М а р и н к а (на стук схоплюється. Обнiма батька i хористок). Таточко! Любий мiй! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! Хористки кивають головами. Л е м i ш к а (дає грошi). На, дитино моя: це я i голота для нашоï благодiєчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послiднi... а тепер лежить безпомiчна... на божих руках... (Плаче). М а р и н к а. Тату мiй! Золотий! Якi ви! (Утира очi). Л е м i ш к а. Тiльки не кажи ïй, — не прийме: я знаю ïï! Кажи, що це вiд Котенка... Л у ч й ць к а. Маринко, хто там? Л е м i ш к а. Тихо! Я тiкаю! (Виходить навшпинячки). М а р и н к а. Та то я сама... Л у ч и ц ь к а. А менi почулось було... М а р и н к а. То у снi, певно. Заспокойтесь, спiть ще... Л у ч и ц ь к а. А менi й справдi щось снилось, чи снiг, чи свiчки... (Говорить хапливо, жваво, тiльки з задишкою, i чим далi, тим бiльше). М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, вiн вам вiщує несподiвану радiсть якусь... Л у ч и ц ь к а (обнiма Маринку). Може, швидко Антось прибуде? М а р и н к а. А може. Лiкар казав, що йому зовсiм гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пiшла... Л у ч и ц ь к а (обнiма ïï). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сiда). Яка я щаслива! М а р и н к а. Тiльки не iритуйтесь: вам i радiсть i горе — одна вада! Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю i любовi твоïй краю нема! М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну i не пущу його... Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я буду все робити... М а р и н к а. Так от i заснiть. Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько... Я пiсля, пiсля засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. I знаєш, на чiм упевнилась? Що винувата я, а не вiн. М а р и н к а. Це якраз по-вашому. Л у ч и ц ь к а. Далебi! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вiрною... Вдарило лихо, а я, замiсть того щоб пiдняти крила i його пiднести, сама ïх опустила... i впала... М а р и н к а. Годi, бога ради, годi! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай вiн зовсiм правий, нехай! Л у ч и ц ь к а (усмiхається). Так! Перевiрившись у менi, вiн почав свiтом нудити... А тут ще приревнував... Лихi люде пiдстроïли... Але рвiя — кохання! М а р и н к а. Так, вiрю, вiрю... Тiльки мовчiть: бачите, i духу не вберете. Л у ч и ц ь к а (обнiма). Не буду бiльше, не буду! М а р и н к а. От надiньте ладаночку — бабуся принесла. Л у ч и ц ь к а. Де, де? (Цiлує й надiва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка? М а р и н к а. В церквi; зараз прийде: сьогоднi ж вашого янгола! (Обнiма). Всього, всього, а найбiльше здоров'я! Л у ч и ц ь к а. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фiранки i одчини вiконце... а то так темно... М а р и н к а. Добре. (Пiднiма). Л у ч и ц ь к а. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Пiдведи мене, посади коло вiкна: менi так хочеться на божий мир глянути! М а р и н к а. А ви не втомитесь? Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Менi сьогоднi дуже легко... i серце перестало болiти... Переведи тiльки мене до вiкна... М а р и н к а. Стiйте ж, я крiсло поставлю (ставить до вiкна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер берiться менi за шию... Л у ч и ц ь к а (встала, хитається). Ой, хата крутиться... М а р и н к а. Бачите! Л у ч и ц ь к а. Нi, тепер легше... То зразу якось в головi загуло. М а р и н к а. Ну, держiться ж мiцно! (Веде). Л у ч и ц ь к а. Бачиш, сама iду... О, я швидко видужаю! (Цiлує). М а р и н к а. Ну, сiдайте ж тихенько; я ще подушечку пiдложу пiд спину. (Кладе). Добре сидiти? Л у ч и ц ь к а. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вiкно! М а р и н к а. Боюсь, щоб, бува, вiтрець не пройняв! Л у ч и ц ь к а. Нi, надворi тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом анi колихне... Можна! М а р и н к а. Та воно надворi аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вiкно). Л у ч и ц ь к а (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повiтря... Аж дихати легше... Аж лоскоче... (Розгляда). Он на грядках i черевички зацвiли, i зiрочки мрiють... а собача рожа як вигналась високо, — пишається! Садочку мiй любесенький! Так би й полинула... А то хто там? М а р и н к а. Нашi хористки. (Кричить). Агов! Сюди! Л у ч и ц ь к а. Нехай квiток... М а р и н к а. Стiйте! Нарвiть квiток... Л у ч и ц ь к а (вигляда). Он троянда, а далi ген любисток, канупiр, зiрочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась). М а р и н к а. Що ви? Бога ради! Кричать проти вiтру... Щоб знову жила... (Зачиня вiкно). Л у ч и ц ь к а. Не буду, бiльше не буду! М а р и н к а. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу... В И Х I Д IV Тi ж, i Рябкова, й Богданиха. Р я б к о в а й Б о г д а н и х а (вбiгають з букетами, з квiтами й з начатим вiнком). Вiншуємо, вiншуємо нашу ненечку! (Дають букети). Б о г д а н и х а. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я! Р я б к о в а. I здоров'я, i щастя, i всякого добра! (Цiлує у Лучицькоï руки). Л у ч и ц ь к а (обнiма ïх). Спасибi, моï дiточки любi, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже менi далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квiтами, нюха). М а р и н к а. Дав би господь! Ану висипайте квiти... А бузок я в воду поставлю... Л у ч и ц ь к а. Ах, якi квiточки, якi милi. Як пахнуть, а надто троянда... М а р и н к а. Дайте я вам от сюди приколю ïï. Л у ч и ц ь к а. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! I бузку менi дай, щоб не забували... Я так бузок люблю! М а р и н к а. Нате, нате! Л у ч и ц ь к а. А цей вiночок ми докiнчимо; поможiть менi! (Почина з Богданихою радiсно плести). Р я б к о в а (в сторонi, Маринцi). А що, як ïй? М а р и н к а. Лiкар каже, якби спокiй ïй повний та теплi краï... то ще б була надiя, а то нема ради. (Утира очi). Р я б к о в а. Жалiбниця наша! Заступниця наша! Л у ч и ц ь к а (зневiрно). Про що ви там шепочетесь? Про мене? М а р и н к а. Нi, то вона менi новини розказує, та аж насмiшила до слiз. (Штовха лiктем Рябкову). Л у ч и ц ь к а. Розкажи й менi! Р я б к о в а. Та то вчора Квятковська хотiла похвастатись вашою пiсенькою —Прудиусом; товкла ïï, товкла, та все нi в тин нi в ворота — судариня криворота! А таки наважилась спiвати... Ну й утяла ж до гапликiв! Музика — одне, вона — друге... нi тпру нi ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули:Годi! Л у ч и ц ь к а. Невже ïй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспiвувати) Як поïхав мiй миленький до млина, до млина, А я собi Прудиуса найняла, найняла i т. д. Спочатку спiва боязно, тихо, з паузами, а потiм з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась. М а р и н к а (хотiла ранiш спинити, та Лучицька очима просила дозволить ïй). Боже мiй! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь! Л у ч и ц ь к а (ледве вимовля). Мiкстуру... М а р и н к а (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стрiти свого любого? Л у ч и ц ь к а. Не буду, не буду! Так захотiлось... згадати минуле... i похлинулася... Мовчатиму! Б о г д а н и х а. Ви мовчiть та дивiться! Ось i вiнок буде зараз готовий... Лучицька мовчить, важко дише i мiмiкою показує, щоб ïй надiли дукач i намисто, ïï наряджають. Взагалi в мiмiчнiй грi спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потiм ïй муки стихли, i вона уже мiмiчно гра з дитячим усмiхом. Ось i вiночок готовий! Бачите, який славний? От i надiнемо! (Надiва). Як вам в йому любесенько! В И Х I Д V Тi ж i Палажка. П а л а ж к а. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою! Л у ч и ц ь к а. Ай! (Обнiма няню). П а л а ж к а. Рiднесенька моя, ось просвiрка тобi з часточкою за здравiє! Молилась за тебе i в монастирi, i тут... Лучицька цiлує ïï, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, i на ноги показує, що няня для неï натрудила. Що там ноги, що моï костi? Аби ти, моє янголятко, була здорова... I будеш — я знаю, що господь зглянеться на нашi сльози! Лучицька показує жестами, що вiрить в бога, цiлує проскуру, просить няню присiсти вiдпочить, а потiм вона мов i поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло iкони поставить. Палажка кладе, iде поуз, i, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачi рукою, i з риданням пiшла в боковi дверi. В И Х I Д VI Тi ж i Безродний. Б е з р о д н и й (входить з вiнком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втiху нам i на красу мировi! (Кладе вiнок до нiг Лучицькоï i цiлує ïй руки). Л у ч и ц ь к а (обнiма Безродного). Друже мiй! Єдиний мiй! (На мiмiку Маринцi). Я трiшечки... трiшечки... Б е з р о д н и й. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогоднi i день такий, — не нарадується мир божий! Л у ч и ц ь к а. Встала... Менi лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обнiма). Єдиний мiй! Б е з р о д н и й. Боже мiй! Як я вас.... (Утирає очi i вiдходить; передає Маринцi грошi). Мiмiчна сцена. Л у ч и ц ь к а (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, пiдведiть... З вами пройдусь, менi легше... Менi так радiсно, мов п'яна... М а р и н к а (злякано). Не треба, не треба! Л у ч и ц ь к а. Нi, нi... пройдусь... Б е з р о д н и й. Постiйте ж. М а р и н к а. Берiть ïï пiд руки. Л у ч и ц ь к а (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась... (Задишка). М а р и н к а. Лягли б краще... А то все тривожитесь та надриваєтесь... Л у ч и ц ь к а. Нi, перемогла вже... О, бачите? Iду... iду... iду!.. Швидко... сама! Б е з р о д н и й. Ви тiльки схудли... Але то пусте... Л у ч и ц ь к а (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась i повисла на руках у Безродного). Б е з р о д н и й. Заспокойтесь... голубонько!.. То все наживете... Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб пiдкотили крiсло). Його тепер ставлять насеред кону. Може, ляжете? Л у ч и ц ь к а (маха головою, що не хоче). Ïï садять в крiсло. Смерть!.. Сила зникла... Нема чим жити... (Звiшує руки i голову безсило). Б е з р о д н и й. Надбаєте... буде чим... жити... (Утира крадькома очi). Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись журно). Ви самi тому не вiрите... друже... Б е з р о д н и й. Такоï кривди там (на небо) бути не може! Л у ч и ц ь к а (все тяжче дише). Не нам розумiти святу волю... Менi тiльки тим... ще журно вмирати... що життя... марно пройшло... Не справдились нi мрiï... нi надiï!.. Навiть рiдна сцена, якiй я, боже, як вiрила... теж хитається, — мiй талан не дав ïй... спомоги... I серце коханому не дало втiхи... i ви, мiй кращий друг, з своïми широкими думками оддали себе цiлком... i опинились марно край ями... Б е з р о д н и й. Що я? Може, й слiд було, щоб так сталося: лихо поновля душу i гартує думки... А ви до себе несправедливi: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просiяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тiшимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами i горем великим, наша рiдна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його... I помiг сьому й ваш талан: вiн окрасив сцену, освiтив ïï сяйвом яскравим i привабив до себе весь люд. Що в сiм'ï нашiй, яка розрослась i розвилась, не без лихих людей, то де ïх нема? Де люде — там i грiх! Але скiльки пiд вашим крилом виховалось i чесних, i добрих, i милостивих! А серце ваше всiх грiло, всiм давало i свiтло, i тепло, i навiть коханiй дружинi хова такий рай, якого й на небi нема... Л у ч и ц ь к а (розчулена, усмiхається, сльози течуть по виду). Хороший мiй!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного). Б е з р о д н и й. Ви любили багато i все оддали тiй любовi; а любов — найбiльша на землi сила, найвища сила й на небi: вона нiколи марно не гине; вона — i джерело, i весь розум життя! Л у ч и ц ь к а (усмiхається щасливо). Так, так... Ви примирили мене... розважили... Б е з р о д н й й. Та ще й жити будемо... Он i я, який дохлий, а ще сподiваюсь потрудитись... Вiрте, вiрте! Л у ч и ц ь к а. Ох, коли б! Як менi хочеться жити, серцем радiти... Господи, не вкороти мого вiку! (Становиться на колiна). Пошли менi хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нiкому зла не вчинила!.. Б е з р о д н и й i М а р и н к а (пiднiмають ïï). На бога надiйтесь! (Всi плачуть). В И Х I Д VII Тi ж та Жалiвницький, Лемiшка й хористи. Ж а л i в н и ц ь к и й (кладе вiнок до нiг Лучицькоï). На довгий вiк! На наше всiх щастя! (Цiлує руку). Л у ч и ц ь к а. Друже мiй! Вiрний мiй! (Обнiма). Ж а л i в н и ц ь к и й. Ось i Котенко... (Дає грошi). Л у ч и ц ь к а. Спасибi йому... I в його добре серце... Одслужу... (Маринцi). Сховай! (Передає грошi). Л е м i ш к а (теж з вiнком). Благодiйцi нашiй!.. Неньцi нашiй!.. Сонечку нашому!.. Л у ч и ц ь к а (обнiма його, не допуска до руки). Таточку мiй, рiднесенький! Менi у вас... цiлувати руки... Спасибi, спасибi... Стiльки менi радостi! (Чим далi все бiльше iритується, швидше диха, дужче захоплюється радiстю). Х о р и с т к и й х о р и с т и (з тортами i рушниками). Од хору з повiншуванням i пожаданням всього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринцi). Л у ч и ц ь к а. Спасибi, спасибi!.. I дiтки не забули... Всiх, всiх обнiмаю... (Цiлує ïх). В И Х I Д VIII Тi ж i Юркович. Ю р к о в и ч (вбiгає весело). Непорiвняннiй, дивi нашiй до самоï землi! (Цiлує руку). Хворобу — набiк, ворогiв — пiд ноги, а славою покотить по всьому свiтi. Л у ч и ц ь к а. Спасибi! I цей згадав... Тiльки ворогiв... не топтати... а добром вiтати... то ïх i не буде... Ю р к о в и ч. Ну, не кажiть: ось я свого хазяïна як не вiтаю — не прибавля копiйки на строчку та й не прибавля! Л у ч и ц ь к а. Уже з своïми... строчками... i мене розсмiшив... Ю р к о в и ч. Ще й не так розсмiємось... Ще гопака з вами вшкваримо... Як маму кохаю... А може, й я свого кину... та до вас? (Запримiтивши мiни, обривається). Маринка дає знову лiкарство. (Одходить вбiк, вийма граматку i почина щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания. В И Х I Д IX Тi ж i студенти. П е р ш и й с т у д е н т (кладе до нiг Лучицькоï вiнок). Од усiх украïнцiв — товаришiв вiтаю наше сонце, що зiйшло i освiтило славою рiдний край! Хай же воно сяє ще довго i огрiває теплом всiх обiйдених i задуб-лих! (Цiлує шановно ïй руку). Л у ч и ц ь к а. Дякую... всiх обнiма... не можу вимовити... радiсть забиває дух... (Усмiхається щасливо, плаче, чаще хапається рукою за серце). Д р у г и й с т у д е н т (кладе до нiг вiнок). От имени товаршцей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания. Работая на благо возлюбленной родины, выi тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием! Л у ч и ц ь к а (задихається). Надмiру... над силу... сьогоднi менi щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута... (Хапа за руку Безродного). Так... ви правi... ось вона, любов... Ось воно... найвище щастя!.. В И Х I Д Х Тi ж i Кулiшевич та Палажка. К у л i ш е в и ч (з галасом). Зозулечко моя! Сидиш? (Обнiмає). Поздравляю, поздравляю з менинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Пiдморгує). Ось тобi вiд мене! (Надiває на шию хрест), Л у ч и ц ь к а. Сестрице!.. Рiднесенька!.. (Обнiмає). Не забула... Яка я сьогоднi щаслива... Так легко тут... Нiчого не чую... Я ще з вами... поживу! К у л i ш е в и ч. А ось iще кращий подарунок. (Подає листа). Глянь! Л у ч и ц ь к а (аж здригнулась). Лист? Ай! Од його! (Цiлує). Я не переживу такого щастя... Над силу... (Чита). Безродний i Жалiвницький з докором до Кулiшевич, що така необачна. Групiруються круг Лучицькоï. Вона полулежить в крiслi, вся укрита вiнками; тяжко дише, страшно збентежена. Справа i злiва на колiнах припали до неï Маринка й Палажка; решта — пiвколом ззаду; Безродний — посерединi. Рецензент упустив граматку i остовпiв. (З останнiм зусиллям, стаючи непритомною). Ах, який рай!.. Пише:Здоров... Лечу до тебе... Тепер нiхто не розраïть... Все життя тобi i твоєму талану... Все моє добро твоïй рiднiй сценi! (Цiлує листа). Тепер я з ним... (На Безродного). Заживемо... Всiх вас пiднiмемо... Ах, яке щастя!! Чого ж ви плачете?? Тепер будемо щасливi... Господь зглянувся... Б е з р о д н и й (через силу). Будемо... будемо... Л у ч и ц ь к а (блаженно простяга вперед руки). Боже! Яка радiсть! У грудях дзвенить... Яке щастя огорта... Он i коханий... Летiм!.. Як ясно... як сонячно там... Ах! (Зразу роня руки i, звiсивши голову, посувається вниз, пiд вiнки). Ж а л i в н и ц ь к и й. Що з нею? М а р и н к а (припадає). Не б'ється серце... П а л а ж к а. Умерла! Дитино моя! (Ридає). Б е з р о д н и й. Зайшло наше сонце!! Всi опускаються на колiна. Завiса тихо спада [1893 p.]
Талан


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация