Талан



Категории Михайло Старицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Драма в 5 дiях i в одмiнах IЗ ПОБУТУ МАЛОРУСЬКИХ АКТОРIВ (Скорочено) ДIЙОВI ЛЮДИ: Марiя Iванiвна Лучицька— молода драматична актриса; говорить по-украïнському чисто, а по-руському де-ве-де помиляється. Палажка — стара бабуся, ïï няня; вбирається по-мiщанському. Антон Павлович Квiтка — панич з багатоï фамiлiï на Украïнi. Олена Миколаïвна — його мати, стара вже панi. Степан Iванович Безродний — середнiх лiт пан; спочатку антрепренер, а далi помiчник режисера. Юрiй Савич Котенко — теж середнiх лiт драматичний актор; спочатку режисер, а далi антрепренер. Марко Карпович Жалiвницький — середнiх лiт актор. Роман Михайлович Лемiшка — старий суфлер. Маринка — дочка його, 17 лiт, годованка Лучицькоï. Катерина Григорiвна Квятковська — молода актриса, теж на першi ролi, бiльш спiвочi. Кир Iванович Гирявий — помiчник режисера. Ганна Михайлiвна Кулiшевич — молода актриса на ролi молодиць i жвавих баб. Рябкова, Богданиха — молодi дiвчата, хористки. Романчук — лiкар iз земських, старий вже, з сивими бачками. Андрiй Вiталiйович Антипов — редактор газети. Аврам Семенович Юркович — репортер, молодий хлопець. Гаша — ключниця при дворi в панi Квiтки; придзигльована, молода ще. Парикмахер, машинiст, робочi, лакей при гостиницi, хористи 1-й i 2-й, молодь, хористки 1-ша i 2-а, хор. Дiється за наших часiв . Мiж 2 i 3 дiями проходить пiвроку, мiж 8 i 4 — теж пiвроку, мiж 4 i 5 — три тижнi. П'єсу написано в 1892—1893 pp. ДIЯ ТРЕТЯ Кiнець панського парку. Праворуч флiгель з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону з правого боку садовi меблi. Посерединi квiтник. Лiворуч далi йдуть двi дорiжки. Просто вглибинi паркая з хвiрткою, з-за неï видно село. Надвечiр. З половини дiï насувається хмара. Ява 3 Лучицька й Квiтка. Лучицька (прибiгає весело). Ось, ось i папiроси i сiрнички! Ач, як рiвнесенько поклала! Квiтка. Слухай, твоя няня всяку мiру переступає своïми примхами та привередами. Хоч ти ïй скажи, що терплять, терплять, та й перестануть... Лучицька. Вибач ïй, голубе, вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують ïï, ображають... Квiтка. Вона з усiма свариться i брехнi точить. Л у ч и ц ь к & (лагiдно). Брехень вона не любить, а... ïй боляче стане... ïй можна пробачити... Ну, ну! Я ïй сама скажу, тiльки не суп брiвок, не будемо затьмарювати ясного вечора. Нехай бурi й незгоди там далi, а ми вiд них сховаємось у нашiм захистку... (Лащиться). Квiтка (цiлує). Ти все якась екзальтована, тривожна... Нудишся? Лучицька. Я не за себе тривожуся, нi. Менi тiльки й потрiбне твоє кохання та вiра, що я тобi щастя даю, а решта... Колишнє все мертве! Тут, коло твоïх нiг, лежить моя доля, все моє щастя! Квiтка. Спасибi, голубко, тiльки ти брехень не слухай. Лучицька. Нi, нi! Я тобi вiрю, одному тобi! Я певна, що ти маєш i доказ!.. Квiтка (спалахнувши). А, ти за шлюб?.. Ти менi очi колеш цiєю певнiстю? Лучицька. Що ти? Анi в думцi... Я сама не захотiла. Квiтка. То-то ж! При чiм же я? Тобi захотiлося цiєï комедiï... не знаю, для чого. Лучицька. Любий мiй, невже не знаєш? Та тим же, що менi твоя воля, твоє щастя ближче до серця, нiж моє; -я заклялася, що тiльки тодi зв'яжу тебе, коли впевнюся, розумiєш, упевнюся, що не буду тобi каменем... Квiтка. Така жертва для мене тяжка, а особливо докори. Я думаю, що ти в менi певна, а про матiр... ïï не переробиш. Та, нарештi, пiзно й питання ставити: я мушу... i ми перевiнчаємося хоч завтра. Лучицька. Нi, нi! Це зняло б неславу... Бога ради, про це бiльше нi слова. Я боюсь, щоб i няня не пiдслухала, не довiдалася, що ми ïï ошукали. Це вразило б ïï смертельно. Схоронiм поки нашу таïну, а прийде час — ми поправимо. Квiтка. Як знаєш, твоя воля... А тiльки менi не натякай: це образа моïй честi! (Глянувши на годинника). Ой-ой, одначе пiзно! (Встає). Лучицька. Куди ж ти знову? Цiлий день не був... Квiтка. Хочу збiгати з собакою в одне мiсце... Курiп'ята... Лучицька (гiрко). Бачиш, як тобi зi мною скучно... Стiй, стiй, це не дорiкання... а тiльки, що ти собi дiла не маєш, а без дiла нудно жити на свiтi. Квiтка. Ет, не в тiм рiч: ти в менi зачепила болючу струну... Правда, нема бiльшоï муки, як почувати в своïх грудях цiле море сили й жадоби мировi послужити i знати, що тiєï сили нема куди кинути, нема до чого приладити; впевнятися щодня, що всi шляхи твоï переоранi i що деякi з них сам переорав... Лучицька (полохливо). Невже не змiг би служити? I вiд матерi так би не залежав. Квiтка. Де? Де? Не дратуй хоч ти мене! На казенну службу я не пiду — нездатний. Лучицька (тривожно, зi сльозами). Та й я на дорозi... Квiтка. Та перестань, з тобою й побалакати дружньо не можна, тiльки себе гризеш i другого дратуєш!.. Що ж тут такого? (Пауза). В мене ще є надiя... Я подався до земства i от-от жду вiдповiдi. Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Яка я рада, яка я рада! Слухай, ти вiд мене ховався з цим... Розкажи, як, що й до чого? Менi хочеться знати всi твоï думки, всi твоï бажання i мрiï, щоб разом жити, одним подихом дихати... Квiтка (берерушницю i встає). Пiсля, пiсля... Тепер нiколи... побiжу! Лучицька. Таки йдеш? Квiтка. Таки йду. (Пiшов). Лучицька (довго стоïть нерухомо, заломивши руки). Обридла! Йому нудно зi мною! Я йому чужою стаю, а може й помiхою... Ох, як швидко скiнчився мiй рай! Одцвiли квiти, i листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолi). Невже кiнець всьому? Ох, яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справдi, чи не слаба я i того менi вбачається все хмурим. Вiн же чесна, хороша, правдива натура!.. Е, поки голови не стяли, будемо думати про iнше... (Пройшлась коло клумб, зiрвала стокротку й сiла на сходах веранди). Няню, ви там, у покою? П а л а ж к а. Тут, моя дитино! Лучицька. Принесiть менi, будь ласка, мою шкатулку... Палажка. Зараз. П а л а ж к а приносять шкатулку. ЯВА 4 Лучицька й Палажка. Лучицька (вiдiмкнула, розглядає речi). Ось браслет з дорогими самоцвiтами: це менi, няню, перший подарунок пiднесли.. Скiльки було щастя, землi пiд собою не чула!.. (Зiтхає). А цi сережки брильянтовi менi пiднесли в столицi. Як я боялася там виступати! Все одно як на катування йшла. Як гляну на обширну ту залу, а там аж чорно вiд голiв,— так у мене руки й ноги подубiли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потiм розiйшлася...I-i, Господи, який же Ґвалт знявся, а в мене вiд захвату так серце здавило, мало не впала... I цей вiнок там же вiд молодi... (Зiтхає). А ось дукач i цi перли вiд нього, вiд мого сокола... Який вiн тодi був захвачений, сп'янiлий, аж божеволiв! (Притискає до серця й цiлує). Палажка (бурчить). Всi вони — пси, поки оженяться! Лучицька (провела по волоссi рукою, мов бажаючи викинути думку). А ось iще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка... Палажка. А там iще в тiй скринi скiльки срiбного посуду й вiнкiв! Лучицька. Бачите, моя рiдненька, ми не злиднi, i в нас є своє, надбане чесно,— так ви отiй причепендi й вiдкажiть, що я не вiд нужди на ïх гiркий хлiб перейшла. Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще було б на своïх хлiбах. Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що грiх! Палажка. Ото ж тiльки й горе! (Вийшла). Лучицька (уклавши речi, вийняла засушенi листки iз зшитка). Ох, оця квiточка! Скiльки було щастя, а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, моï рiднесенькi: почерканi, пописанi! (Розбирає аркушики, цiлує). Ось Катря! Як я тодi над ïï долею плакала, як за неï болiла душею... I не сподiвалася тодi, що сама стану Катрею, сама буду переживати ïï нестерпнi муки... Ох... (Замислюється й тихо неспогадано спiває, немов з ролi). Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається! ЯВА 5 Лучицька й Олена Миколаïвна. Олена Миколаïвна (зупиняється, слухаючи спiв, i тихо пiдходить). У тебя, :невестушка, прекрасный голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива! Лучицька (заметушившись, закриває листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила. Садитесь! (Пiдкочує ïй крiсло). Олена Миколаïвна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно. Лучицька (змiшавшись). Нет, маменька, это я так себе, от нечего делать... Тетрадки старые пересматривала... Олена Миколаïвна. Какие такие тетрадки? Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає). Олена Миколаïвна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Повертає з презирством). Ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее, тянет! Уж не маши головой, не поверю: тянет, тянет! Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки. Олена Миколаïвна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром... Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете... Олена Миколаïвна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать... Лучицька. Что вы, маменька? Олена Миколаïвна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, да только впрок ли? (Гладить ïï по голiвцi). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим прежним развеселым житьем, и за всем... Лучицька (глибоко зiтхнувши, болiсно здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось! Олена Миколаïвна. Антуан. Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь... Олена Миколаïвна (поморщилась). Верю! А все же и муж тоскует, одичал совсем... Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий? Олена Миколаïвна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяй-ство его тоже не занимает. Все норовит, как бы из дому бежать... Лучицька (ламає руки). Маменька, мне страшно!.. Олена Миколаïвна. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу. И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее... Лучицька. Боже мой! Да коли это так — умереть легче! (Плаче). Олена Миколаïвна. Перестань, моя сиротка! (Цiлує). Ну как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала карьеру ему и жизнь, а сердце поневоле к тебе. Лучицька (скрикнула). Так я Антосю сломала жизнь? Олена Миколаïвна. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь. С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними: у всякого ведь семья есть — у кого жена, у кого сестра, у кого дочь; ну, а тут такое... Еще и по земским прокатят... Лучицька. Так это через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибiгає, ридаючи). Олена Миколаïвна (вслiд). Доняла!.. Ты еще у меня погоди, актриска поганая!.. (Нишком викрадає клаптик з ролi й ховає його в кишеню). ЯВА 6 Олена Миколаïвна, Палажка, потiм Квiтка. Олена Миколаïвна (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды. Палажка. Що таке? (Бiжить). Матiнко! Дитино моя! Олена Миколаïвна (побачивши сина). Антуан! Куда это? Квiтка. В прорубь... А вы к нам? Олена Миколаïвна. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка: вот как сначала была против нее, а теперь полюбила,— славная она... Квiтка (цiлує ïй руку). Благодарю, маман! Она — ангел, это — беззаветная любовь и преданность... Олена Миколаïвна. Беззаветная? Вот это мне немного сомнительно... Она все у тебя печальна: она о чем-то горюет, ее, видимо, гложет тоска... Квiтка. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит... Олена Миколаïвна. Ah, que tu ее simple!( Ах, який ти простодушний! (Франц.) l Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет. Квiтка. Да о чем же, маман? Олена Миколаïвна. А может быть, и о ком? Квiтка. Маман! Олена Миколаïвна. Почем я знаю. Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут и тянет... Квiтка. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила... Олена Миколаïвна. Ха-ха-ха! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говоришь, порядочная... Квiтка. Обворожительная! Олена Миколаïвна. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так свою-то собственную уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда,— думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с! Квiтка. Маман, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них! Олена Миколаïвна. Нет, pardon, ты просто imbecile (Недоумкуватий (франц.)) . Да какой бы она была актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе. Квiтка. Что-о? Этому не поверю! Олена Миколаïвна. Да мне сама няня говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть было не подрался!.. Квiтка. Это друг ее. Олена Миколаïвна. A! Ami de la maison! (Друг дому (франц.)) У них, кажется, все эти... называются друзьями? Квiтка (запалившись). Маман! Это бесчеловечно!.. В невинную бросать грязью!.. У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет... Олена Миколаïвна. Стой, не горячись! Ты всю жизнь поступал на основании минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и спокойна для наблюдений. Я боюсь, чтобы она попросту не сбежала... Квiтка. Что-о? Олена Миколаïвна. Ведь она переписывается с кем-то... Квiтка (вражений). Она не переписывается ни с кем. Олена Миколаïвна. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно!.. Квiтка (кидається до кiмнати). Я сейчас у нее спрошу. Олена Миколаïвна. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок. Остальное выследим. Только немного нужно хитрости и un tout petit peu de prudence .( Зовсiм трошки розсудливостi (франц.)). Квiтка (розгублено). У меня голова кружится... Чтобы этакая гнусность? Нет! Это было бы чудовищно! Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите! Олена Миколаïвна (здвигнула плечима). Сумасшедший. ЯВА 9 Лучицька й Квiтка. Грiм. З цього часу блимає блискавка. В кiнцi дiï буря й дощ. Лучицька. Ай! (Закрила очi). Квiтка (пiдходить). Марусю! Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грiм налякав! Квiтка. Чистим душам грiм не страшний... Поясни менi, Бога ради, щиро... (Голос тремтить). Вiд кого цей лист? Тут написано: Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собi знайдеш... I так далi... грубо, цинiчно!.. Лучицька. Що-о? Я не розумiю нiчого... А дай! Квiтка (показує уривок). Читай — я не прибавив! Лучицька (придивляється й смiється). Це ж не до мене лист! Квiтка. У тебе знайшли... Тут нема смiху... тут жах! Лучицька. Нi, голубе мiй, один лиш смiх!.. Знаєш, що це таке? Це моя роль з Глитая: це той лист, що Глитай пiдробив i принiс Оленi. Квiтка. Може... Однако все-таки... странно! Я хорошо не помню... Какое ужасное недоразумение! Я не могу придти в себя!.. Лучицька. Ти менi не ймеш вiри? Невже ти змiг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж це? Квiтка. Прости! У меня расшатаны нервы... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности! Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоïлось? Квiтка. В земство нема чого й думати: остання стежка закопана! Лучицька. Чого ж? З якоï причини? Квiтка. Одна причина, одна. Лучицька. Все я? Квiтка. Що ж ти з ними вдiєш? I кланятися перестали... Нема просвiтку: руки складай i лежи нiкчемною колодою, поки не згниєш. Лучицька. Я? Я тобi свiт заступила? Квiтка. Не ти, а панськi привереди... А! ЯВА 10 Тi ж i Гаша. Гаша (вибiгає). Бариня на минутку зовуть вас... сюда! Квiтка. Сейчас! (Iде за нею). При свiтлi блискавки видко в гущавинi Олену Миколаïвну й Квiтку. Лучицька. А коли я помiха, коли я всiм тут каменем на шиï — то ясно, що зайву личину треба набiк! Квiтка (вбiгає хутко, скажено). А! Наконец-то комедию разоблачу! (ХапаєЛучицьку заруку). С кем это вы изволили любовные переписки вести? (Лучицька тремтить. Пауза). От кого не роли, а любовные письма получаете? Лучицька (змертвiлим голосом). Антось! Не оскорбляй меня! Квiтка (напружено). С кем обниматься изволили? Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Насилие? Квiтка (несамовито). С кем обнимались? Лучицька. З Лемiшкою... отцом Маринки... Спроси няню... Квiтка. Одна шайка!.. Где бы он взялся здесь? Лучицька. Проездом... Клянусь Богом!.. Опомнись!.. Квiтка. Где письмо? Отдайте его мне! Лучицька. Вот оно. (Дiстає). Квiтка (вирвав). От какого-нибудь поганого акте-ришки и у сердца хранить!.. А, знаю, от какого мерзавца это письмо! Лучицька (захиталася i вхопилася за спинку стiльця; коси вiд руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего человека... Квiтка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди? Лучицька (нiби вiдганяючи образу рукою, а другою — за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите! Квiтка (ловить слова в листi). А-а, вот оно: богорiвна, яеспогадана, вернiть мировi дар божий! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буф, а настоящий герой был за кулисами... Лучицька (задихаючись). Остановитесь! Квiтка. Туда вас тянет, манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах!.. Что ж, вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить убiк). Коня мне! Лучицька. Ай1 Бесчеловечно! Безбожно!.. За что же? За что? (Ридає). ЯВА 11 Лучицька й Палажка. Палажка (пiдбiгає). Що, знов? Що? Лучицька (кидається до неï з риданням). Вигнав!.. Дочекалася! I за що? Обридла, свiт заступила... в тiм i винна! (Ламає руки). Дайте менi чогось... щоб я... навiки забулася... Тiльки далi вiд цього мiсця, далi! Палажка. Заспокойся, рiднесенька! Будь вони проклятi, iроди! Лучицька (збентежено). Тiкати, тiкати звiдсiль! Няню, берiть... тiльки мою шкатулку... а ïхнього — нi рубця... Пiдводу наймiть... П а л а ж к а. Та хай ïм усе завалиться! Я зараз!.. Тiльки надворi горобина нiч. Лучицька. Пiшки пiду! Туча, няню, не така жорстока, як люди; буря порве все, та хоч серця не займе... Грiм вiдразу вб'є, та катувати не буде... А тут катують i не докатовують!.. Ходiм! (Няня ïï пiддержує, вона сливе падає). Боже! (Сповзає з рук нянi на колiна). Скiнчи моï муки... Над силу кара, над силу! Грiм, дощ, буря. Завiса. ДIЯ П'ЯТА Убога, але чиста кiмната. Прямо — дверi; праворуч — два вiкна, лiворуч — лiжко, заставлене вiд дверей ширмами. На вiкнах фiранки. Ззаду, коло образiв, лампадка. Праворуч, за вiкном, ще маленькi дверi. ЯВА 1 Палажка, Маринка, Лучицька. Палажка (дивиться на Лучицьку, яка спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашоï Марусi, тiльки тiнь одна; тане вона, як вiск! Маринка. Тане, бабусю, тане! Як стривожили ïï тодi на спектаклi, як упала й залилася кров'ю — ледве сюди донесли! Палажка. Господи Боже мiй! Що вона ïм учинила, кого зобiдила моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарiзали, зарiзали! Маринка. Бог покарав i злобителiв. Квятковську обiкрали. Котенко горить, а Квiтка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволiв!.. Палажка. Прости йому, Боже, а на душi в нього великий грiх, а надто в тiï панi, його матерi. Маринка. Вiд неï оце одержала листа Маруся. Палажка. Що ж ïй ота панi пише? Маринка. Прощення просить, i за себе й за сина, кається!.. Палажка. I-i! Вже пiзно! А Маруся не забува його, як помiчаєш? Маринка. Де там! I на тiм свiтi не забуде! Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку вiд угодника нехай надiне на себе зараз: я покладу ïï на подушцi! (Встала). Маринка. А ви ж це, няню, куди знов? Палажка. Пiду ще до церкви, на часточку подам i проскурку принесу: сьогоднi ж IЗ святого янгола. Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь? Палажка. Нi, вже й без того пiзно, коли б i застала. (Хрестить Лучицьку). Спить собi янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, пiд самим горлечком б'ється!.. Спи, моя зiронько, моя стоптана квiтко! Нехай тебе, безталанну, святi янголи хоронять вiд лиха! (Виходить, поцiлувавши Марусю). Маринка (зачиняє дверi, пiдходить до вiкон). Треба одначе фiранки спустити, щоб свiт не розбудив Марусi!.. Стук у дверi. Хто там? ЯВА 2 Маринка й Жалiвницький. Маринка. Ти? Любий мiй! (Цiлує Жалiвницького, що увiйшов через боковi дверi). Жалiвницький. Слухай, голубко, вийми менi зi скриньки свiй браслет i сережки, а я додам ланцюжок з годинником, то, може, пiд заставу роздобуду карбованцiв iз сотню; нашi всi складаються, навiть i Котенко... ïй тепер треба грошей! ! М а р и н к а (виймає). На, на! Це гаразд ти придумав!.. -Жалiвницький. Ну, то прощай на час! (Пiшов). Маринка (проводжає). Не забудь же — сьогоднi ïï iменини. Жалiвницький. Пам'ятаю, пам'ятаю! Лучицька (прокидається). Хто там? Маринка. То чоловiк приходив... Лучицька. А, Марочка? Що ж, цiлувала? Маринка. Цiлувала, цiлувала!. Ну, а як же вам? Лучицька. Лучче, лучче! Певно, пiзно? Я дуже заспала. Маринка. Ще рано, ще спiть; лiкар казав — чим бiльше спатимете, тим швидше встанете!.. Лучицька. А вiн надiється... Я видужаю, правда? Маринка. Видужаємо, видужаємо i будемо щасливi!.. То ви тодi на тому клятому спектаклi якусь жилу порвали, а заживе, то й по всьому!.. Ось мiкстурки випийте!.. Лучицька (п'є). Менi хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила оте право! Маринка. I поживемо ще, порадiємо!.. От тiльки краще спати! Заснiть ще! (Вкриває ïï). Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати! Маринка закриває ïï ширмами. ЯВА З Тi ж i Лемiшка, а за ним двi хористки. Маринка (на стук схоплюється. Обнiмає батька й хористок). Таточко! Любий мiй! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! (Хористки кивають головами й виходять). Лемiшка (дає грошi). На, дитиночко моя: це я й голота для нашоï благодiєчки... для нашого янгола; ми спромоглися!.. Вона все для нас трудилася... вiддавала послiднi... а тепер лежить безпомiчна... на Божих руках!.. (Плаче). Маринка. Тату мiй... Золотий! Який ви! (Утирає очi). Лемiшка. Тiльки не кажи ïй,— не прийме: я знаю ïï! Кажи, що це вiд Котенка. Лучицька. Маринко, хто там? Лемiшка. Тихо! Я тiкаю! (Виходить навшпинячки). Маринка. Та то я сама... Лучицька. А менi почулось було... М а р и н к а. То ввi снi, певно! Заспокойтесь, спiть ще!.. Лучицька. А менi й справдi щось снилося, чи то снiг, чи свiчки!.. (Говорить хапливо, жваво, тiльки з задишкою, i чим далi, то бiльшою). М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко,:вiн вам вiщує несподiвану радiсть якусь... Лучицька (обнiмає Маринку). Може, швидко Ан-тось прибуде? Маринка. А може... Лiкар казав, що йому зовсiм гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пiшла. Лучицька. Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сiдає), Яка я щаслива! Маринка. Тiльки не хвилюйтесь: вам i радiсть i горе — одна вада! Лучицька (складає руки). Боже! Милосердю й любовi Твоïй краю нема! Маринка. Знов бентежитесь? Ну, й не пущу його!.. Лучицька. Ш, нi! Я буду все робити... Маринка. Так от i заснiть! Лучицька. Не хочеться, рибонько!.. Я пiсля, пiсля засну!.. Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про нього. I знаєш, на чiм упевнилась? Що винувата я, а не вiн. Маринка. Це якраз по-вашому. Лучицька. Далебi! Я занадто кохала, стала вiдразу рабою, собакою вiрною... Вдарило лихо, а я, замiсть того щоб пiдняти крила i Його пiднести, сама ïх опустила... i впала!.. Маринка. Годi, Бога ради, годi! Вже знову он колотиться серце!.. Ну, нехай вiя зовсiм правий, нехай! Лучицька (всмiхається). Так! Перевiрившись у менi, вiн почав свiтом нудити... А тут ще приревнував!.. Лихi люди пiдстроïли!.. Але вiрю — кохання! Маринка. Так, вiрю, вiрю!.. Тiльки мовчiть: бачите, i духу не вберете. Лучицька. Не буду бiльше, не буду! Маринка. Ось надiньте ладаночку — бабуся принесла. Лучицька. Де, де? (Цiлує й надiває). Так бабуся моя сивесенька вернулася? Де ж моя ненечка? Маринка. В церквi, зараз прийде: сьогоднi ж — вашого янгола! (Обнiмає). Всього, всього, найбiльше здоров'я! Лучицька. Правда, а я й забула. Вiдсунь, серце, фiранки й вiдчини вiконце... а то так темно. Маринка. Добре. (Пiднiмає фiранку). Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Пiдведи мене та посади коло вiкна: менi так хочеться на Божий свiт глянути! Маринка. А ви не втомитесь? Лучицька. Нi, нi! Менi сьогоднi дуже легко... i серце перестало болiти... Переведи тiльки мене до вiкна. Маринка. Стiйте ж, я крiсло поставлю (ставить до вiкна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер берiться менi за шию. Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться!.. Маринка. Бачите! Лучицька. Нi, тепер легше!.. То зразу якось у головi загуло! Маринка. Ну, держiться ж мiцно! (Веде). Лучицька. Бачиш, сама йду... О, я швидко видужаю! (Цiлує Маринку). Маринка. Ну, сiдайте ж тихенько; я ще подушечку пiдкладу пiд спину. (Кладе). Добре сидiти? Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, вiдчини ще й вiкно! Маринка. Боюся, щоб, бува, вiтрець не пройняв! Лучицька, Нi, надворi тихо. Он бузок весь розвився, а листом анi колихне... Можна! Маринка. Та воно надворi аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Вiдчиняє вiкно). Лучицька (дихає коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повiтря... Аж дихати легше... Аж лоскоче. (Розглядає). Он на грядках i черевички зацвiли, i зiрочки мрiють... а собача рожа як вигналася високо,— пишається! Садочку мiй любесенький, так би й полинула... А то хто там? Маринка. Нашi хористки. (Кричить). Агов! Сюди! Лучицька. Нехай квiток... Маринка. Стiйте! Нарвiть квiток! Лучицька (виглядає). Он троянда, а далi ген любисток, канупiр, зiрочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась). Маринка. Що ви? Бога ради! Кричати проти вiтру... Щоб знову жила... (Зачиняє вiкно). Лучицька. Не буду, бiльше не буду! Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зразу покладу!.. ЯВА 4 Тi ж i Рябкова та Богданиха. Рябкова й Богданиха (вбiгають з букетами, з квiтами й з початим вiнком). Вiншуємо, вiншуємо нашу ненечку! Богданиха, Вже сидите? Слава Богу! Дай Боже здоров'я й здоров'я! Рябкова. I здоров'я, i щастя, i всякого добра! (Цiлує Лучицьку в руку). Лучицька (обнiмає ïх). Спасибi, моï дiточки любi, за пам'ять, за ласку, за щире бажання. Вже менi далеко краще... Вже сиджу, а швидко ходитиму!.. (Любується квiтами, нюхає). Маринка. Дай Боже! Ану, висипайте квiти... А бузок я в воду поставлю. Лучицька. Ах, якi квiточки, якi милi... Як пахнуть, а надто троянда... Маринка. Дайте я вам ïï от сюди приколю. Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! I бузку менi дай, щоб не забували... Я так бузок люблю! Маринка. Нате, нате! Лучицька. А цей вiнок ми закiнчимо: поможiть менi. (Починає з Богданихою радiсно плести). Рябкова (осторонь, Маринцi). А що, як ïй? Маринка. Лiкар каже, якби спокiй ïй повний та теплi краï... то ще була б надiя, а то нема ради! (Витирає очi). Рябкова. Жалiбниця наша, заступниця наша! Лучицька (пiдозрiло). Про що ви там шепочетесь? Про мене? Маринка. Нi, то вона менi новини розказує. (Штовхає лiктем). Та аж насмiшила до слiз. Лучицька. Розкажи й менi! Рябкова. Та то вчора Квятковська хотiла похвастатись вашою пiсенькою — Прудиусом; товкла ïï, товкла, та все нi в тин нi в ворота! А таки наважилася спiвати!.. Ну й утяла до гапликiв. Музика — одне, а вона — друге... Нi тпру нi но! А все ще дметься... Аж поки з гальорки не крикнули: Годi! Лучицька. Невже ïй трудно? Простий мотив... (Починає наспiвувати). Як поïхав мiй миленький до млява, до млiша, А я собi прудиуса найняла, найняла... I т. д. Спочатку спiває боязко, тихо, з паузами, а потiм з запалом, поки не схопилася за серце, аж закашлялась. Маринка (хотiла ранiше спинити, та Лучицька очима просила дозволити ïй). Боже мiй! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь! Лучицька (ледве вимовляє). Мiкстуру... Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметеся!.. Так-то ви хочете стрiнути вашого любого? Лучицька. Не буду, не буду! Так хотiлося... згадати минуле... i похлинулася! Мовчатиму! Богданиха. Ви мовчiть та дивiться! Ось i вiнок зараз буде готовий!.. Лучицька мовчить, важко днхає i мiмiкою показує, щоб ïй надiла дукачi й намисто. Ь' наряджають. В мiмiчнiй грi спочатку видно, що Лучицька страждає, хапається за серце, за груди, а потiм ïï мука стихають, i вона вже грає мiмiчно з дитячим усмiхом. Богданиха. Ось i вiночок готовий. Бачите, який славний? От надiнемо. (Надiває). Як вам у ньому любесенько! ЯВА 5 Тi ж i Палажка. Палажка. Сидить уже дитиночка моя! Прибирається? Мати Божа, вчула ти молитву мою! Лучицька. Ай! (Обнiмає няню). Палажка. Рiднесенька моя, ось проскурка тобi з часточкою за здравiє! Молилася за тебе i в монастирi, i тут! Лучицька цiлує ïï, показує, що мусить мовчати, бо Маринка заборонила; показує, як любить няню, i на ноги показує, що няня для неï потрудила. Що там ноги, що моï костi? Аби ти, моє янголятко, була здорова!.. I будеш — я знаю, що Господь зглянеться на нашi сльози! Лучицька показує жестами, щоб няня сiла, вiдпочила, цiлує проскуру й передає, щоб коло iкони поставили. Палажка кладе, йде повз. Глянувши на Лучицьку, махнула в розпачi рукою i л риданням пiшла в боковi дверi. ЯВА 6 Тi ж i Безродний. Безродний (входить з вiнком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новими силами! На втiху нам i на красу свiтовi! (Кладе вiнок до нiг Лучицькоï й цiлує ïй руки). Лучицька (обнiмає). Друже мiй! Єдиний мiй! (У вiдповiдь на мiмiку Маринки). Я трiшечки, трiшечки!.. Безродний. Ми встали вже? Прибираємося! То-то сьогоднi й день такий,— не нарадується свiт Божий! Лучицька. Встала. Менi лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обнiмає). Єдиний мiй! Безродний. Боже мiй! Як я вас... (Утирає очi й вiдходить, передає Маринцi грошi. Мiмiчна сцена). Лучицька (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, пiдведiть!.. З вами пройдуся, менi легше!.. Менi так радiсно, мов п'яна!.. Маринка (злякано). Не треба, не треба! Лучицька. Нi, нi, я пройдусь! Безродний. Постiйте ж! Маринка. Берiть ïï пiд руки. Лучицька (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилася!.. (Задишка). Маринка. Лягли б краще... А то все хвилюєтесь та надриваєтесь... Лучицька. Нi, перемогла вже..: О, бачите? Iду, iду, iду!.. Швидко... Сама! Безродний. Ви тiльки схудли... Але то пусте! Лучицька (хапається за серце). Ай! Не можу! Смерть тут... Смерть! (Кинулась i повисла на руках Безродного). Безродний. Заспокойтесь, голубочко... То все наживете! Не можна ж зразу! (Показує очима, щоб пiдкотили крiсло; його тепер ставлять на середину кону). Може, ляжете? Лучицька (махає головою, що не хоче; ïï садять у крiсло). Смерть!.. Сила зникла!.. Нема чим жити!.. (Звiшує руки й голову безсило). Безродний. Надбаєте... буде чим жити... (Втирає крадькома очi). Лучицька (всмiхаючись журно). Ви самi тому не вiрите... друже... Безродний. Такоï кривди там (показує на небо) бути не може!.. Лучицька (все тяжче дихає). Не нам розумiти святу волю!.. Менi тiльки тим журно вмирати, що життя... марно пройшло... Не справдилася нi мрiя... нi надiя!.. Навiть рiдна сцена, якiй я Боже як вiрила... теж хитається,— мiй талант не дав ïй нiчого... i серце коханому не дало втiхи... i ви, мiй найкращий друг, з своïми широкими думками вiддали себе цiлком... i опинилися марно край ями! Безродний. Що я? Може, й слiд було, щоб так сталося: лихо поновлює душу й гартує думки... А ви до себе несправедливi: не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просiяв, не порожньо й серце любило. Хай ми i не тiшимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами i горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його... I помiг цьому й ваш талант: вiн окрасив сцену, освiтив ïï сяйвом яскравим i привабив до себе весь люд. Що в сiм'ï нашiй, яка розрослася й розвилася,— не без лихих людей, то де ïх нема? Де люди — там i грiх! Але скiльки пiд вашим крилом виховалося i чесних, i добрих, i милостивих. А серце ваше всiх грiло, всiм давало i свiтло, i тепло! Лучицька (розчулена, всмiхається, сльози течуть). Хороший мiй... дорогий... (Тисне руку). Безродний. Ви любили багато i все вiддали тiй любовi; а любов — найбiльша на землi- сила, найвища сила й на небi: вона нiколи марно не гине, вона— i джерело, i весь розум життя! Лучицька (щасливо всмiхається). Так, так... Ви примирили мене. Розважили... Безродний. Та й ще жити будемо... Он i я, який дохлий, а ще сподiваюсь потрудитися... Вiрте, вiрте! Лучицька. Ох, коли б! Як менi хочеться жити, серцем радiти... Господи, не вкороти менi вiку! (Стає на колiна). Пошли менi хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нiкому зла не вчинила... Безродний i Маринка (пiдводять ïï). На Бога надiйтесь! ЯВА 7 Тi ж. Жалiвницьки,. Лемiшка й хористи. Жалiвницький (кладе до нiг Лучицькоï вiнок). На довгий вiк! На наше всiх щастя! Лучицька. Друже мiй! Вiрний мiй! (Обнiмає). Жалiвницький. Ось i Котенко... (Дає грошi). Лучицька. Спасибi йому... I в нього добре серце... Вiдслужу... (Маринцi). Сховай! (Передає грошi). Лемiшка (теж з вiнком). Благодiйницi нашiй!.. Неньцi нашiй!.. Сонечку нашому! Лучицька (обнiмає його, не допускає до руки). Таточку мiй, рiднесенький! Менi у вас... цiлувати руки!.. Спасибi, спасибi!.. Стiльки менi радостi! (Дедалi бiльше хвилюється, швидше дихає, дуже захоплюється радiстю). Хористки й хористи (з тортами й рушниками). Вiд хору з повiншуванням i пожаданням усього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринцi). Лучицька. Спасибi, спасибi!.. I дiтки не забули... Всiх, всiх обнiмаю! (Цiлує всiх). ЯВА 8 Тi ж i Юркович. Юрков ич (вбiгає, весело). Непорiвняннiй дивi нашiй до самоï землi! (Цiлує руки). Хворобу — набiк, ворогiв — пiд ноги, а славою покотити по всьому свiту! Лучицька. Спасибi... I цей згадав!.. Тiльки ворогiв не топтати... а добром вiтати... то ïх не буде!.. Юркович. Ну, не кажiть: ось я свого хазяïна як не вiтаю — не прибавляє копiйки на строчку та й не прибавляє. Лучицька. Вже з своïми... строчками... i мене розсмiшив! Юркович. Ще й не так розсмiємося!.. Ще гопака з вами вшкваримо! Як маму кохам... А може й я свого кину... та до вас? (Запримiтивши загальний настрiй, замовкає). Маринка знову дає Лучицький лiки. Ю р к о в и ч (вiдходить убiк, виймає зошит i починає щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания. ЯВА 9 Тi ж i студенти. 1-й студент (кладе до нiг Лучицькоï вiнок). Вiд усiх товаришiв украïнцiв вiтаю наше сонце, що зiйшло й освiтило славою рiдний край! Хай же воно сяє ще довго i огрiває теплом усiх обiйдених i задубiлих! (Цiлує шанобливо ïй руку). Лучицька. Дякую... всiх обнiмаю... не можу вимовити... радiсть забиває дух... (Усмiхається щасливо, плаче, частiше хапається рукою за серце). 2-й студент (кладе до нiг Лучицькоï вiнок). От имени товарищей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания! Работая на благо нашей возлюбленной родины, вы тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным при-званием! Лучицька (задихається). Над мiру... над силу... сьогоднi менi щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута! (Хапає за руку Безродного). Так, ви правi... ось вона, любов!.. Ось воно... найвище щастя! ЯВА 10 Тi ж i Кулiшевич та Палажка. Кулiшевич (з галасом). Зозуленько моя! Сидиш? (Обнiмає). Поздоровляю, поздоровляю з iменинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Пiдморгує). Ось тобi вiд мене! (Надiває на шию хреста). Лучицька. Сестрице!.. Рiднесенька!.. (Обнiмає). Не забула... Яка я сьогоднi щаслива... Так легко тут... Нiчого не чую... Я ще з вами... поживу! Кулiшевич. А ось ще й кращий подарунок. (Подає листа). Глянь! Лучицька (аж здригнулася). Лист?.. Ай! Вiд нього... (Цiлує). Я не переживу такого щастя!.. Над силу... (Читає). Безродний i Жолiвницький з докором до Кулiшевич, що така необачна. Присутнi групуються круг Лучицькоï. Вона напiвлежить у крiслi, вся вкрита вiйками, тяжко дихає, страшенно збентежена. Справа й злiва на колiнах припали до неï Маринка й Палажка, решта — пiвколом ззаду, Безродний — посерединi. Юркович упустив зошит i остовпiв. Лучицька (з останнiм зусиллям, втрачаючи свiдомiсть). Ах, який рай!.. Пише: Здоров... Лечу до тебе... Тепер нiхто не розраïть... Все життя тобi, твоєму таланту... Все моє добро твоïй рiднiй сценi... (Цiлує листа). Тепер я з ним!.. (До Безродного). Заживемо... Всiх вас пiднiмемо!.. Ах, яке щастя! Чого ж ви плачете? Тепер будемо щасливi... Господь зглянувся... Безродний (через силу). Будемо.,. Будемо!.. Лучицька (блаженно простягає вперед руки). Боже, яка радiсть! У грудях дзвенить... Яке щастя огортає... Он i коханий... Летiм... Як ясно, як сонячно там... Ах! (Зразу опускає руки i, звiсивши голову, посувається вниз, пiд вiнки). Жалiвницький. Що з нею? Маринка (припадає). Не б'ється серце!.. Палажка. Вмерла? Дитино моя! (Ридає). Безродний. Зайшло наше сонечко!.. Всi опускаються на колiна. Завiса.
Талан